Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

метушились якісь непримітні тіні, немов мертвяки повилазили з того світу і з-за зеленої засади любувалися на гульбище, що широкою річкою розливалося коло самого вокзалу. Там все диво і все чудо, яке пригадали зробити з огню і світу людські голови. Он величезні скляні баньки, немов три сонця, висять над трьома вокзальними дверима і відкидають від себе жовто-молочний світ; коло їх ціла довга низка цвітних ліхтариків грає, мов та веселка, усіма цвітами; там коло високих стовпів, що піддержували широкі піддашки вокзалу, гойдається довга вервечка малих непримітних каганчиків, немов зірочки спустилися з темного неба і унизали собою оті високі стовпи. Під піддашками безліч стульців, ослонів, штучно виплетених з лози диванчиків, у вокзалі — столів, то довгих-предовгих, то круглих невеличких, то чотиригранних задля карт, на довгих столах цілі оберемки огню-світу у широких посвітниках, круглих лампах, високих і низьких підставах; цілі купи усяких наїдків та напитків; вистави штучних виробок з скла, по яких переливається увесь той світ різними кольорами, сипле цвітними іскорками. А там, з боку вокзалу, висока каплиця з круглою оселею, густо з боків оповита виноградовим хмелем. Там, у тій каплиці, примостилася полкова музика, і її зичний поклик та голосні заводи розходилися по всьому садку.

Мала пташка, та що за красні пірця на собі має: невеличкий садок, та скільки туди народу назбиралося? І все те нарядилося пишно, уквітчалося розкішно, все шовки та сукні, дорогі єдваби, срібло та золото сяє! Ось чимала купа панянок проходе, — перепеличка не зрівняється з їх дрібненькими виступцями! На їх плаття пишні, збірочками унизані, складочками обвішані, немов рябесеньким пір'ям заквітчані; зверху сукні — влиті, а не пошиті, кожна впадина не крутим згір'ям спускається униз, а положистою хвилею збігає туди, щоб, піднявшись угору, якнайдоладніше облямувати круглі виступи на руках, на плечах, на грудях; ноги взуті у невеличечкі ботинки з високими та гострими закаблуками — горе тому, хто попаде під таку корку! Ручки туго позатягувані у блискучі перчатки, так що і пальців зігнути не можна. Личка червоні — не знать тільки, чи то від краски, чи від гарячої крові, що ключем кипить у палкому серці, завжди охочому хоч половину миру обняти, тільки аби не жіночу. Очі горять та сяють, як ті зорі на небі або дорогі камінці у золотих сережках. Мова — наче пісня та — протяжна, співуча; так і тягне, так і вабе до себе. Недаром коло їх велика купа панів та паничів зібралася — і кругом оточила, і в середину затесалася. У довгих і коротких бородах, у широких балахонах з брилями аж на потилиці, в'ються вони кругом панянок, як той хміль коло тичини, заглядаючи у їх блискучі очі, вільно вимахують руками, ведуть веселу жартівливу розмову, стріляють то сюди, то туди своїми гострими одмовами, викликають то справжній, то притворний регіт… Ось дорідні жидівки з своїми дочками, наче добрі ягниці з ягнятами, — повагом сунуть, кидаючись у вічі своїми цвітними уборами — то, як жар, червоними, то, як луг, зеленими, то, як небо, блакитно-синіми або, як сонце, жовтогарячими. Призро вони позирають на всіх і на все, немов кажуть: що це? у нас в Адесі далеко краще… За ними їх дочки, дивлячись на «мамасу», собі дмуться. Не зменше надулись і їх братики, ідучи геть одсторонь, позакладавши руки за спину. Одначе деякі багатші і проворніші з їх іноді пристають і до «своїх барисень». Зате «папасі», зібравшись юрмою якраз серед дороги, або підняли лемент, серед котрого тільки й чутно «кербель» та «дрей копкен», або поважно стоять одсторонь і думають якусь велику думу. Чи то дума безталанного, у котрого недавно тисячі поміж пальцями упливли, чи гадка щасливого, що вже половиною міста володіє, та наміряється якнайшвидше і другу заграбастати? Хто знає? Хто вгадає?.. Стоять вони, неначе скаменіли, ні страшенні гуки та забої полкової музики, ні хвилі людського гомону та реготу, ні біганина прислужників, що поверх голов мчали усякі напитки та наїдки, — ніщо їх і трохи не чіпає, ніщо не розбурка від тії глибокої задуми — як кам'яні!.. Зате купці та купецькі синки шумували… То не вода повесні, рвучи греблі та розносячи загати, гуде та клекоче, то їх вигуки здіймаються вгору серед неугавного людського гомону… «Наливай! Приймай! Иван Петрович! а нука-сь Ерофтевичем!.. Ах, волк тя заешь!.. Давай: как пить, так пить!.. Уж пойдем, брат, к Анютке… Жги, шельма! огнем гори!» — тільки й чується з глухої халабуди, що стояла якраз проти вокзалу. Коло входу її метка прислужників, кругом народу — проткнути пальцем не можна. «Наши владимирцы загуляли!» — чується чийсь охриплий голос. «А-а! Петру Кузьмичу! наше вам!.. Полынной хошь, брат, али аглицкой?» Петро Кузьмич, поточуючись, підводиться і береться за аглицьку… «Ура-а!» Брязкіт посуди, бій чарок!..

У сад уже набралося чимало людей, а дедалі, то народ усе прибував та прибував. То все були свої, городські, а ось посунули і приїжджі. Повагом та згорда уступають дворянські та земські стовпи у садок, зажмурюючи очі від того світу, що ллється на їх зо всіх боків; за ними, розкидаючи здивовані погляди, дріботять їх прихильники та поклонники, стріваючись з давніми городськими знайомими, з ким доля приводила то замолоду служити, то разом гуляти… «Та невже Іван Петрович?..» — «Він самий і є. А ви ж, вибачайте, хто самі будете?» — «Невже не пізнаєте? Сидора Трохимовича не пізнаєте?» — «Ви Сидір Трохимович?! Боже ж мій!..» — І давні приятелі приязно вітаються, смачно цілуються. Починаються розмови, як живеться, як можеться?.. Згадують давнє і, згадуючи, дивуються, регочуться… Чого колись не було!.. Усюди гомін, галас, гук.

Аж ось знову гогонула полкова музика і увесь той гармидер покрила… Голосно покотилися тонкі та різучі вигуки флейт та кларнетів; протяжно загули сурми та фаготи; литаври лящать, аж відляски розходяться; турецький барабан стогне та охає, аж гілля на дереві хитається від його товстих забоїв… Людський гам та гук додає решту… Все помішалося вкупу — і заводи музики, і людський гук, гомін, — не чутно виразно ні одного слова, не розбереш поодинокої розмови — все гуде, гукає, лящить, верещить, все вихориться, наче завірюха зимою… А народу набралося — і в вокзалі, і коло вокзалу, і по темних закутках саду, по глухих дорожках його, — всюди повно, битком набито.

Музика переграла і стихла. Виразніше почувається людський гомін. Тому заманулося того, тому другого. Гукають прислужникам мерщій подавати. Одні примостилися під вокзалом чай пити; другі розтеклись по халабудках