Читати книгу - "Дюна"

«Надзвичайна точність у вимірюванні води», — подумала Джессіка й зауважила, що на стінках жолобка водоміра не лишилося ні краплі вологи. Вода стікала по цих стінках, не затримуючись на них. У цьому жінка побачила ключ до глибинного принципу фрименської технології: усі вони — перфекціоністи.

Джессіка пройшла вздовж бар’єра до Стілґара зі звичною грацією. Вона зауважила відсторонений погляд в очах Пола, але таємниця цієї великої водойми зайняла всі її думки.

Стілґар поглянув на неї.

— Серед нас були ті, хто гостро потребував води, — сказав він. — І все ж таки, потрапивши сюди, вони б не торкнулися до неї. Ти знаєш про це?

— Не сумніваюся, — відказала вона.

Вождь подивився на водойму.

— У нас тут понад тридцять вісім мільйонів декалітрів, — сказав він. — Відгородженої від маленьких творців, схованої і захищеної.

— Печера зі скарбами, — зауважила Джессіка.

Стілґар підняв світлокулю, щоб зазирнути їй у вічі.

— Це більше, ніж скарб. У нас тисячі таких схованок. І лише дехто з нас знає їх усі. — Він схилив голову набік. Жовтаве сяйво світлокулі тінями лягало на обличчя та бороду. — Чуєш?

Вони прислухалися.

Крапання води з вітрової пастки виповнило весь простір. Джессіка бачила, що весь загін завмер, перетворившись на слух. І тільки Пол мав відчужений вигляд.

Йому здавалося, ніби то секунди крапають і тікають геть. Він відчував, як час протікає крізь нього — і жодної миті вже не повернеш. Він знав: необхідно ухвалити рішення. Але поворухнутися не міг.

— Усе було ретельно вирахувано, — прошепотів Стілґар. — Ми з точністю до мільйона декалітрів знаємо, скільки води потребуємо. А щойно назбираємо її, змінимо обличчя Арракіса.

Загін відповів приглушеним шепотом:

— Бі-ля кейфа.

— Ми полонимо дюни під трав’янисте насадження, — голос Стілґара набирав сили. — Прив’яжемо воду до землі деревами та підліском.

— Бі-ля кейфа, — відповідав речитативом загін.

— Щороку полярний лід відступає, — казав Стілґар.

— Бі-ля кейфа, — співали люди.

— Ми перетворимо Арракіс на затишний світ — розтопимо лід на полюсах, розіллємо озера в помірних зонах — і тільки глибока пустеля лишиться для творця та його прянощів.

— Бі-ля кейфа.

— І нікому більше не бракуватиме води. Кожен зможе черпати її з криниці, ставка, озера чи каналу. Вона тектиме канатами[57], щоб живити наші рослини. І кожен зможе брати її, просто простягнувши руку.

— Бі-ля кейфа.

Джессіка вловила у словах ритм релігійного ритуалу й зауважила, як її свідомість благоговійно відгукувалася на нього. «Вони уклали угоду з майбутнім, — думала вона. — У них є власна гора, на яку вони здіймаються. То мрія вченого… і ці прості люди, фактично селяни, перейняті нею».

Думки Джессіки повернулися до Лієта-Кайнса, планетарного еколога Імператора, чоловіка, який став місцевим — і вона була вражена. Мрія полонила душі людей — і Джессіка відчувала, що еколог доклав до неї руку. Це мрія, за яку люди готові були вмирати. То був іще один із основних інгредієнтів, яких потребував її син, — люди з метою. Таких людей легко заразити запалом і фанатизмом. Їх можна нагострити, наче меч, аби відвоювати для Пола належне йому місце.

— Ми вирушаємо зараз, — мовив Стілґар, — і зачекаємо, доки зійде перший місяць. Коли Джаміс безпечно помандрує своїм шляхом, ми повернемося додому.

Перешіптуючись, загін неохоче рушив за ним уздовж водного бар’єра й піднявся сходами.

А Пол, крокуючи за Чані, відчув, що життєво важлива мить минула, а він так і не ухвалив головного рішення — тому опинився в полоні власного міфу. Він знав, що бачив це місце раніше, переживав у фрагменті пророчого сну на далекому Каладані, але небачені подробиці зринали тільки тепер. Його охопило нове подивування на межі власного дару. Неначе він плив на хвилі часу — часом у підніжжі, часом на гребені, — а навколо нього здіймалися й опадали інші хвилі, відкриваючи, а тоді знову ховаючи те, що містилося в їхніх глибинах.

Але завжди попереду бовваніли дикий джигад, насилля й різанина. Неначе то була скеля, що височіла над океаном. У головну печеру загін пройшов крізь останні двері, які надійно запечатали. Світло вимкнули, а з виходів зняли герметичні заслінки, відкриваючи ніч, що зійшла над пустелею, і зорі.

Джессіка підійшла до сухого виступу на краю печери й поглянула на зорі. Вони були близькими й колючими. Раптом загін позаду неї заворушився. Вона почула, як хтось налаштовує балісет, а тоді пролунав голос Пола, який мугикав мотив. У його голосі вчувалася меланхолія, яка зовсім не сподобалася Джессіці.

Із темних глибин печери долинув голос Чані:

— Розкажи мені про води свого світу, Поле-Муад’Дібе.

Пол відказав:

— Іншим разом, Чані. Обіцяю.

«Стільки смутку».

— Це гарний балісет, — сказала Чані.

— Дуже гарний, — погодився Пол. — Як гадаєш, Джаміс заперечуватиме, якщо я скористаюся ним?

«Він говорить про мертвого в теперішньому часі», — подумала Джессіка. Це усвідомлення схвилювало її.

Втрутився чоловічий голос:

— А Джаміс і сам любив зіграти вряди-годи.

— Тоді заспівай мені якусь із ваших пісень, — попросила Чані.

«Скільки жіночої зваби в цьому дівчачому голоску, — подумала Джессіка. — Необхідно попередити Пола щодо їхніх жінок… і якомога швидше».

— Це була пісня мого друга, Ґурні, — мовив Пол. — Гадаю, він уже мертвий. Він називав її своєю вечірньою молитвою.

Загін завмер, слухаючи, як медовий парубоцький тенор Пола лунав над балісетом, що дзенькав і бринів у його руках:

— Вуглинки тихо догорають,

у присмерку жар сонця згас.

Чуття бентежні, флер одчаю

ховають спогади від нас.

Відгомін словесної музики залунав у грудях Джессіки — язичницький, сповнений звуків, які враз змусили її відчути власне тіло і його потреби. Вона прислухалася в напруженій непорушності.

— Ніч перлинами зоріє —

мій і твій причал.

Яка ніжна радість мріє

у твоїх очах.

І заквітчане кохання

грає у серцях.

І заквітчане кохання

на тонких устах.

Коли відбриніла остання нота, у повітрі ще кілька секунд трималася тиша. «Чому мій син співав пісню кохання цій дівчинці?» — запитала себе вона. Раптом її охопив страх. Джессіка відчувала, як життя пропливає повз неї, і вона більше не може контролювати його. «Чому ж він обрав цю пісню? — дивувалася вона. — Інстинктивні рішення часом розкривають правду. Чому ж він так учинив?»

Пол мовчки сидів у темряві, й тільки одна думка панувала в його свідомості: «Моя матір — ворог. Вона не знає про це,