Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

— Не набридай, капітане! Завтра розберемося. Все завтра!.. Все…

Я плюнув і пішов звідти, супроводжуваний чарівливим дівочим голосом:

Пред троном красоты телесной

Святых молитв не зажигай…

Хіба мені треба більше за всіх!

Я ліг у себе в кімнаті, взяв книжку. Наживін. Історичний роман «Москва и Тверь». Ніколи не чув про такого письменника. А про що я чув? Книжки носив мені Гаврило Панасович, а його постачали російські емігранти, які їхали до нас звідусюди: з Німеччини, з Голландії і Бельгії, з Франції, навіть із Швейцарії. Ми не мали точної інструкції, як вестися з емігрантами, Козурін для профілактики перепихав їх на Гаврила Панасовича, а той, не маючи ніяких прав, виступав у ролі втішальника, терпляче вислуховував сповіді цих заблуканих душ, щось їм там говорив, не обіцяючи нічого певного, заронював у серця якісь надії, не відмовлявся від їхніх добровільних приношень, а приношеннями цими завжди були-книжки, безліч книжок, про існування яких ще вчора ми не мали ніякісінького уявлення. Книжки російських авторів, видані в Берліні, в Парижі, романи, повісті, оповідання, вірші, Бунін, Шмельов, Борис Зайцев, Ходасевич, навіть запеклі вороги радянської влади генерали Денікін і Краснов.

Денікін написав величезну книгу про громадянську війну «Очерки великой смуты», Краснов випустив романи «Опавшие листья», «Павлоны». Ще б генерал Шкуро став складати вірші, сумуючи за своїм генеральським минулим! Моя класова свідомість протестувала проти самого факту існування цієї білоемігрантської літератури, але Гаврило Панасович уперто носив мені книжки і спокійно радив:

— А ти почитай, почитай…

Що лишалося в нашому майже монастирському побуті: ганятися за людьми, пити коньяк у Коляди, підлотствувати, як Козурін? Навіть листа до матері не напишеш, бо ти перебуваєш в «особливому відрядженні», виконуєш «особливе» урядове завдання, ти собі не належиш, тебе просто немає на світі.

Було вже пізно, я лежав і читав про те, як московські й тверські князі змагалися в прислужництві перед татарськими баскаками, як виривали один в одного ханські ярлики на право володіння землею, і тут у моє читання, в далекий тринадцятий чи чотирнадцятий вік увірвався зовсім реальний, теперішній, тривожний стукіт, і дівочий голос ы зойк:

— Товаришу капітан! Товаришу капітан!

Стукотіло з веранди, а голос був Зосин, той самий, що зовсім недавно виспівував перед розпитим Козуріним:

И для небес, как добрый гений,

Твоей души не сбережет…

Я накинув халат (трофеї переможців!), відчинив скляні двері з веранди. Зося майже впала на мене, задихана, зрозпачена, вся в якомусь вогні самоспалення. В тій самій довгій спідниці з міцного чорного крепсатину і в пишній білій блузі, в яких співала в дубовому залі, але блуза розпанахана, зачіска понівечена, повні червоні губи — мов рана.

— Що з вами, Зосю? Сядьте, будь ласка, заспокойтеся. Я підвів її до крісла, поміг сісти.

— Дати вам води?

— Дякую. Коли можна, щось міцніше.

— Міцніше? Але в мене нічого немає, крім коньяку.

— Це навіть краще! Давайте коньяк!

— Але що сталося?

Вона мовчки простягнула руку, нагадуючи мені про коньяк. Випила півсклянки, які я налив, так ніби то була вода, обвела поглядом кімнату, мене в незграбному халаті, заспокоєно усміхнулася:

— Я вірила, що ви мене захистите. Тільки ви.

— Але звідки ви довідалися, де я живу?

— Вдень я блукала тут по території, до мене приклеївся ваш сержант і все мені розповів. Він показував, де його кімната, але я запам’ятала вашу — і пригодилося.

— А тепер? Звідки ви? Що сталося?

— А що могло статися у вашому кублі? Після музичного вечору ваш Козурін наказав тому ж таки сержантові привести мене до нього. Під автоматом, ніби для допиту чи що. Сержант стояв за дверима і все чув. Як Козурін умовляв мене, як обіцяв золоті гори, як благав, а тоді погрожував, а тоді, озвірівши, кинувся на мене… Але куди ж йому з його курячими ручками-ніжками! Я вирвалася, вискочила з кімнати, сержант тільки свиснув услід: «Далеко не втечеш!», а я побігла до вас. Ви дасте мені ще випити?

— Може, не треба більше?

— А що треба? і хто знає, що треба людині, а що ні? Надто жінці, молодій, принадливій і… без надій. Ну, так, в мене тепер нічого немає. Я стала жертвою своєї родини, яка звабила мене обіцянками райського життя, а тепер привела до цілковитої катастрофи. Всю війну тягнули мене за собою, тепер хочуть затягнути до могили. Самі трупи, — вони хочуть зробити трупом і мене. Може, я зовсім безрадна? Може. Та це не означає, що я лягатиму в постіль з будь-яким слизняком, з усіма вашими козуріними! Перемогти навіть найбільшу армію ще не означає перемогти найбезсилішу і найсамотнішу на світі жінку. Я не піддалася Козуріну і не піддамся ніколи! А до вас прийшла сама.

— Ну, я справді готовий захистити вас від будь-якого насильства.

— Захистити? А поцілувати ви мене можете? Коли ні, то хоч налийте ще вашого коньяку! Невже я вам не подобаюсь, капітане? А ви мені надзвичайно! Ще тоді, як ви вломилися до нашої кімнати…

Я застережливо підніс руку.

— Не треба, Зосю. і навіть не Зосю, а Зоє. Адже вас звати Зоєю? Бачите, я знаю все.

— і в вас заговорило класове почуття? Я для вас — тільки ворожий елемент, з яким треба боротися, який слід знищити?

— Ніхто з вами не збирається боротись, Зою. Ніхто не стане звинувачувати. Бо ви — тільки жертва обставин.

— Я не хочу бути жертвою! Я хочу жити! і цілувати таких мужчин, як ви, капітане! Ви можете підійти до мене?

Підійти не штука, а хто може передбачити наслідки? Та чи й треба їх передбачати, коли пізно вночі, десь у Західній Європі, в замкненій кімнаті опиняються двоє — молода дівчина, розпалена до того, що під нею на сажень земля горить, і молодий капітан, що береже свою цноту, та чи ж зуміє зберегти перед такою спокусою?

Мене врятував Козурін. Він, мабуть, стояв під моїми дверима з холлу, притиснувшись вухом, слухав наші перемовляння з Зосею, чув чи й не чув, але затарабанив у двері саме вчасно, саме тоді, коли я вже був готовий ринути в прірву.

— Капітане Сміян, відчиніть! — закричав Козурін. — Я наказую вам: негайно відчиніть двері!

— Чого тобі тут треба? — підійшовши до дверей, спитав я.

— Зося у вас?

— Припустимо.

— Я питаю: там вона чи ні?

— Тут. і ти прекрасно