Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

— В підвал її! В підвал її! — зарепетував Козурін. — Капітане Сміян, негайно відчиніть двері! Цю зрадницю негайно треба ізолювати!

— Ти ж сам сказав: завтра розберемося. Іди спи, Козурін.

— Зі мною автоматники! Я накажу виламати двері! В підвал її!

— Спробуй тільки. Май на увазі: стрілятиму без попередження і не промахнуся! Ти п’яний, Козурін, піди проспись.

За дверима почувся глухуватий голос майора Михна. Стукотнява і крики розбудили Гаврила Панасовича, і він спустився з другого поверху. Це вже можна було вважати підмогою, я відімкнув двері і став на порозі, ніс до носа з Козуріним. Той навіть не порадів відчиненим дверям, бо всю свою злу п’яну енергію спрямував на Гаврила Панасовича.

— Майоре Михно! — зривистим голосочком вигукнув Козурін. — Я наказую вам не втручатися!

— Та ви просто п’яні, Козурін, — спокійно зауважив Михно.

— А я вам наказую забиратися звідси! — верескнув той.

Я взяв Козуріна за плечі, повернув обличчям до виходу, легенько підштовхнув у спину.

— Тупай звідси, Козурін. Розберемося тут без тебе. Зося до ранку побуде нагорі, в кімнаті майора Михна, а ми її постережемо тут унизу. Від тебе, Козурін, постережемо, так і знай. Он вона сидить у кріслі. Якою від тебе вирвалася, така й сидить. Хочеш глянути? Та краще коти звідси, поки ще тримаєшся на ногах!

Козурін лаявся і грозився, але мої руки пересилили його погрози.

Зосю ми уклали спати нагорі, самі влаштувалися в холлі. Про сон до ранку вже не було мови.

— Коньячку для бадьорості? — підморгнув я Михнові.

— А закусити в тебе знайдеться? Бо моє робітничо-селянське походження вимагає неодмінно закусювати після випивки.

— Банка аргентінської телятини.

— Давай аргентінську телятину, хай їй грець!

Ми трохи посиділи мовчки, випивши по чарці. Михно ні про що не розпитував, мені не хотілося розповідати. Власне, майор уже й так знав про затримання полковника-власовця, всі про це знали, а деталі не грали особливої ролі. Хвалитися, який я пильний, оперативний, рішучий і вмілий? Тільки не перед майором Михном, який за віком годиться мені в батьки, а досвідом своїх страждань перевищує цілі полки таких щасливчиків війни, як я. Бо хоч і тяжкі поранення, але живий, і груди в орденах, і довір’я мало не самого Верховного.

Гаврило Панасович випив ще чарочку, примружено кивнув нагору, де спала чи не спала дівчина:

— Хлястики?

— Та які хлястики, Гавриле Панасовичу? — обурився я. — Найзаклятіші вороги! Зрадники! Власовці!

— і жінки хіба власовці?

— Аз ким вони всю війну? Поки цей бородатий каратель вішав і розстрілював, де були вони? Німецький пайок одержували? Офіцерські квартири отримували?

Михно не став сперечатися зі мною. Його думки текли спокійно, але вперто, — ні перепинити їх, ні спрямувати іншим руслом. Відчуття таке, ніби стоїш на березі великої ріки, і єдине, що можеш зробити, — це кинутися в її води і або ж пливти за течією, або втонути.

— Ловимо людей, — неголосно говорив Гаврило Панасович. — Знай ловимо людей собі на щастя, а їм на горе. Зветься: виконання обов’язку. А що за тим обов’язком, чи ми задумуємось? Чужого горя не помічаємо, воно промелькуе повз нас, як дим, а ми радуємося добре виконаному обов’язку.

— Дозвольте не погодитись, Гавриле Панасовичу, — не стерпів я, — ми нікого не ловимо, ми збираємо.

— Ти й сьогодні збирав?

— Сьогодні — ворог. Ворогів треба ловити для справедливого відомщення!

— Ворог, кажеш. Ну, гаразд. А ти маєш хоч найменше уявлення про те, що буде з усіма тими, кого ми «зібрали»? Сотні тисяч, яких відправили з травня по серпень, — це репатріанти. З таким тавром їм, може, доведеться жити й до смерті. Повернешся додому — сам побачиш, як їм живеться. і це ж ті, хто добровільно повернувся на батьківщину, тобто репатріювався. Почалася війна — евакуація. Тоді наповзла, мов чорна чума, окупація. Тепер от репатріація. А тепер подумай про тих, кого ловимо-збираємо ми. Від репатріації ухилилися. Добровільно повертатися додому не захотіли. Хто вони? Ти щойно відповів: «найзаклятіші вороги». А раз так, то куди їх? Відомо, куди: заховати якомога далі, ізолювати якнайсуворіше, щоб своїми ворожими міазмами не отруювали чистого дихання монолітного радянського народу. Хто був у фашистському полоні, сяде до табору за полон, стаття 58-1-6; дівчата, які хотіли одружитися з іноземцями, сядуть згідно з Указом «за іноземців»; підозрювані сядуть за підозри; ті, кого ти витягнув з польських таборів, — за спробу сховатися в польських таборах; ще інші сядуть просто за те, що пізно повернулися і примусили товариша Сталіна ждати.

— По-вашому, виходить, що я цього власовського полковника повинен відпустити на всі чотири вітри, жаліючи?

— Ти за півроку впіймав одного такого полковника, а решта? Кого ти ловив і кого впіймав? Згадай, коли можеш. Півроку вже, як закінчилася війна, а ти далі воюєш.

— Не сам же. Ви так само воюєте, Гавриле Панасовичу.

— Я покутую гріх. Вже казав тобі про це. Караюсь у душі, проклинаю себе щодня, щогодини, а тим часом якась страшна сила затягує мене глибше й глибше в злочини й гріхи непрощенні і одна для мене втіха — це знання того, що нічого мені не поможе, що я помандрую слідом за всіма, кого запроторив у неволю.

— Гавриле Панасовичу, це антирадянські розмови!

— Ми ж з тобою не на радянській території? От і розмови можуть бути всілякі. У тебе освіта яка? Сталінська? А я вчився ще до революції. Починав з церковно-приходської школи. Закон божий, пророки й апостоли, великомученики і отці церкви. Ви, молодші, вже не спізнали цієї науки, воно мовби й полегкість, та водночас і небажана полегшеність не тільки в знаннях, а й у поведінці, в світосприйманні і світогляді.

Що супроводжує людину від народження й до самої смерті? Примус, насильство, переслідування. Тисячу років ми те й знаємо, що примусово заганяємо людей у віру, в державне підданство, у владу законів, в панівні узвичаєння, структури, формування. Піди й приведи. Охочі піти й привести завжди знайдуться.

Не без вигоди для себе, звичайно, іноді через слабість душевну, найчастіше ж — через безмежну підлість натури.

— То що ж по-вашому — анархія? — спитав я.

— Тільки добровільність, право вибору для кожного і ніякого насильства. З цього повинен починатися соціалізм.

— А диктатура пролетаріату?

— От-от. Ми почали з диктатури пролетаріату, а тепер бачимо, що кінця їй не буде ніколи. Треба ж було починати з визволення людської душі. З справжньої свободи. А ми — з дикого насильства. Моє життя пов’язано з землею, а там насильство при Сталіні було найстрашніше. Ти сам із села — знаєш, хоч, може, й не