Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

— Мій батько — організатор першого колгоспу в нашому селі.

— Теж переконаний був, що робить добре діло, так само, як оце ти тепер. Батько твій заганяв людей до колгоспу, ти заганяєш до сталінських таборів — і все з святою вірою, що творите справедливу справу, просвіщаєте темні уми. Насправді ж темрява — у ваших головах. Я на все життя запам’ятав слова апостола про добровільність віри: «Никтоже может прийти ко мне, аще не отец пославый мя привлечет его» (Іоанн, 6, 44), тобто бог до віри не примусово «влечет», а внутрішньою своєю благодаттю чоловіка призиває, просвіщаючи затемнений смисл людський і преклоняючи ліностную його волю без всякого насильства.

— А дисципліна? — поцікавився я. — Дисципліна повинна бути? Скажімо, в армії.

— В армії, та не у всьому ж суспільстві. Звести все життя тільки цо дисципліни — це і є фашизм, коли хочеш знати. Я можу про це судити з цілковитим правом після того, як пройшов пекло фашистських концтаборів. Не голод і холод, не фізичні знущання, не щохвилинна загроза смерті були страшні в концтаборах. Не тіло не витримувало, не марна плоть, бо вона була забута, вона вже ніби знищилася, вже ми переходили в інший стан існування, позасвітнього чи що, а тут лишалися тільки наші душі, які в корчах і здриганнях приглядалися до тупого діяння безжальної фашистської машини тотального примусу, з нелюдською тривогою ждали, чим закінчиться ця страшна війна, і рвалися щодня й щогодини від цього ждання і від цієї нелюдської тривоги. Мабуть, ніхто в світі не вірив так у нашу перемогу над фашизмом, як вірили люди за колючим дротом. і що ж? Настала Перемога, знищено найбільше зло на землі, а жорстокості в світі не меншає, так ніби існує якийсь таємничий закон збереження добра і зла в співвідношеннях, визначених навіки й без-поворотньо.

— По-моєму, ви перебільшуєте, — безжурно зауважив я. — Все залежить від настрою. Коли мене сюди посилали, я теж думав, що світ кінчається! Ще на Одері захопив я трофейний дизель, обладнаний — пальчики обсмокчеш! Мене саме призначили начштабу полку — і той дизель для штабу, як знахідка. Дійшов на ньому до самої Ельби, заздрили мені навіть генерали з штабу фронту. А тоді — виклик до командування: здати справи, здати дизель, передати на зберігання партквиток і всі документи, — і в розпорядження полковника Воронова в американській зоні окупації. Я мало не ревів од розпачу. Як же так: віддати комусь свій трофейний дизель! А тепер ніби й нічого. Вже й забуваю про дизель.

Гаврило Панасович зітхнув.

— Аби ж то життя все — як трофейний дизель. А воно ж яке довге, велике, тяжке. Згадаєш мене, Миколо, не раз і не двічі. Може, й цю нашу розмову згадаєш.

— і слова апостола?

— Не зашкодить.

— А як же щодо того полковника, який сидить у підвалі в Козуріна — до нього теж ці слова апостола? Може, він і не зрадник зовсім, може, взагалі в нас зрадників на фронті не було?

— Хочеш знати мою думку?

— Коли вона не така, як у мене, то чом би й не хотіти?

— Згадай сорок перший рік. Ти на фронті з перших днів, усе сам бачив, пережив. Я ще пробував евакуювати свою агростанцію, мене мобілізували згодом, але в ті перші місяці війни все змішалося: військові й цивільні, надія і страх, судьба і нещастя. Тільки за перші два тижні війна відкотилася від західного кордону і вдерлася в саме серце України, а Сталін у своєму виступі по радіо третього липня запевняв нас, що кращі сили ворога і кращі сили його авіації вже розгромлені.

А фашистські «мессери» ганялися по степах за кожним окремим червоноармійцем і танки Гудер’яна опинилися вже під Сумами. Коли це були «гірші» частини, то які ж тоді в чорта були ті «кращі», які вже розгромлено, і чому наші війська ніяк не можуть зупинитися, а тільки біжать, біжать, біжать?

Гриміли залізні накази утримувати до останнього бійця Київ, Одесу, Севастополь, Дніпро і Донбас, заритися в землю, ні кроку назад, і до останнього патрона, не зупинятися ні перед якими жертвами, ні перед якими… Жертви, жертви, жертви… До війни жертви, на війні так само. Мостили тілами всі путі, клали, як снопи, як хмиз у гатки, як колоддя в переправи.

І нічого не помагало. Ніхто не знав причини наших поразок. Вгору глянути не наважувалися, а той, що дивився згори, бачив довкола тільки те, що бачив і до війни: зраду, панікерство і боягузливість. «Зрада», «зрада» шелестіло й сичало повсюди, розповзалося, мов пошесть, слово, од якого здригалися серця не тільки рядових бійців, а й загартованих воїнів з генеральськими погонами, у тих, хто пройшов Іспанію, Халхін-Гол, Фінляндію. Павлов зрадник, Кирпонос зрадник, маршал Кулик зрадник, сам Ворошилов мало не зрадник. Сталін знімав командуючих фронтами, віддавав під суд генералів, розсилав грізні накази: «Командуючому і членові Військової Ради, прокурору і начальнику Третього управління негайно виїхати в передові частини і на місці розправитися з боягузами і зрадниками».

Що ж виходило? В царя Третє отдєлєніє, в Сталіна — Третє управління. Вся історія — викриття зрадників? Ну, хай так. Не стану заперечувати, що цей упійманий тобою (хоч і пізно!) полковник — зрадник, якому не може бути прощення. Та хіба ж усі зрадники? і хіба два роки відступали і дійшли до самої Волги через зрадників? А де було верховне командування, і яке воно було, і чи було воно взагалі? Ти над цим не задумувався?

— Не мав часу задумуватися. Під Києвом пробило мені груди, потрощило ребра, чотири місяці госпіталю в Саратові, запасний полк, а навесні — Брянський фронт. Знов поранення, півроку в гіпсі, воювати довелося вже в Польщі. Так що я ніби й не відступав.

— Пощастило.

— Як подумаєш тепер, то й справді пощастило. Хоч було всього. Страшно й згадувати. Але ж терпіли всі, весь народ, уся країна. Не там шукали винних? А хто знав, де їх треба шукати? Візьміть того ж генерала Власова, особистий ад’ютант якого сидить у нас у підвалі. Хто б міг подумати, що Власов стане зрадником та ще яким? Він і командуючий РВА, і глава комітету визволення народів Росії, і глава так званого російського уряду. і це ж один з найкращих сталінських генералів, 99-а дивізія якого в сороковому році зайняла перше місце в Червоній Армії по бойовій підготовці, тридцять сьома армія, що нею він командував, відзначилася