Читати книгу - "Твори. Том 1"

Дюруа казав далі:

— О, це для вас жахливий удар, це така величезна зміна у вашому житті, справжній переворот у серці й у всьому існуванні.

Вона глибоко зітхнула, нічого не відповівши.

— Це ж так сумно для молодої жінки — залишитись самотньою, — додав він.

І він замовк. Вона теж мовчала.

Він прошепотів:

— В усякому разі, ви знаєте нашу угоду. Ви можете розпоряджатися мною, як схочете. Я належу вам.

Вона простягла йому руку, кинувши на нього сумний і ніжний погляд — один із тих поглядів, що проймають нас до глибини душі.

— Дякую, ви такий добрий, такий чуйний… Якби я наважилась і могла зробити що-небудь для вас, я б теж сказала — розраховуйте на мене.

Дюруа узяв простягнуту до нього руку і затримав її, потискуючи, з палким бажанням поцілувати. Нарешті він зважився і, наблизивши її поволі до губ, припав до тонкої, гарячої, теплої й ароматної шкіри довгим поцілунком.

Потім, відчувши, що ця дружня ласка надто затягується, він розтулив пальці. І маленька ручка повільно лягла на коліна молодої жінки. Вона мовила поважно:

— Так, я тепер дуже самотня, проте намагатимусь бути мужньою.

Він не знав, як дати їй зрозуміти, що для нього було б щастя, великим щастям мати її за дружину. Певна річ, він не міг сказати їй цього зараз, на цьому місці, перед цим мертвим тілом, — проте міг би знайти одну з тих двозначних, пристойних, хитромудрих фраз, що ховають у собі таємний зміст і висловлюють усе, що треба, своєю навмисною ухильністю.

Проте мрець заважав йому, цей закоцюблий мрець — так, начебто лежав не перед ними, а між ними. Крім того, Дюруа з якогось часу здавалось, що він відчуває в застояному повітрі кімнати підозрілий запах, ніби сморід гниття, що походив від цих зогнилих грудей — перший залах падла, яким віє з ліжка бідолашних мерців на їхніх родичів, що пильнують їх, — жахливий запах, яким мерці незабаром сповнюють свою тісну труну.

— Чи не відчинити вікно? — спитав Дюруа. — По-моєму, тут важке повітря.

— Так, я теж помітила це, — відповіла вона.

Він підійшов до вікна і відчинив його. Запашна нічна прохолода полинула в кімнату, сколихнула полум’я двох свічок, що горіли біля ліжка. Місяць, як і позавчора, щедро лив своє тихе світло на білі стіни вілл і на величезну блискучу скатертину моря. Дюруа дихнув на повні груди й раптом відчув, що йому усміхається надія, немов трепетне наближення щастя.

Він обернувся.

— Підійдіть же подихати свіжим повітрям, — мовив він, — надворі справді чудово.

Вона спокійно підійшла і сперлась біля нього на підвіконня.

Тоді він прошепотів:

— Вислухайте мене і зрозумійте те, що я скажу. Головне, не гнівайтесь, що я говорю з вами про такі речі в такі хвилини, але післязавтра я їду, а як ви повернетесь до Парижа, то буде, може, вже пізно. Так от… Я бідняк, у мене немає ані сантима за душею і поки що ніякого певного становища. Однак у мене є воля, є, здається мені, трохи розуму і я на правильному шляху. Коли людина досягла мети, то знаєш, що береш: коли ж людина тільки починає, то не знаєш чого вона досягне. Тим гірше — або тим краще. Зрештою, я вже казав вам, що моя заповітна мрія — одружитися з такою жінкою, як ви. Тож я повторюю це. Не відповідайте мені. Дозвольте висловитись до кінця. Це не освідчення. Зараз, перед цим ліжком це було б огидно. Але ви повинні знати: єдиним своїм словом ви можете ощасливити мене, зробити найближчим своїм другом чи своїм чоловіком, — як забажаєте; серце моє і сам я належу вам. Я не хочу, щоб ви мені відповідали зараз; не хочу більше розмовляти про це за таких обставин. Ми знову побачимось в Парижі — і ви дасте мені зрозуміти своє рішення. А до того часу — ні слова більше, згода?

Дюруа промовив усе це, не дивлячись на неї, немов ронив слова в темряву перед собою.

А вона, здавалось, нічого не чула — стояла нерухомо, дивлячись застиглим і пильним поглядом на широкий блідий краєвид під місячним сяйвом.

Вони довго стояли поруч, лікоть у лікоть, мовчазні й замислені.

Потім вона шепнула: «Трохи холодно», — і, обернувшись, підійшла знову до ліжка.

Дюруа пішов слідом за нею. Наблизившись, він відчув, що од Форестьє вже справді тхне, і відсунув далі своє крісло, бо не міг би довго витримати цього смороду.

— Треба буде покласти його в труну вже завтра вранці,— сказав він.

Вона відповіла:

— Так, так, обов’язково; тесля прийде близько восьмої години.

І коли Дюруа зітхнув: «Бідолаха», — вона теж глибоко зітхнула, сумно скоряючись долі.

Вони тепер не так часто дивились на Форестьє, бо звикли до думки про його смерть і вже погоджувались із цим руйнуванням, яке ще недавно обурювало й ображало їх, таких самих смертних, як і він.

Вони більше не розмовляли; пильнували мерця, як належить, не засинаючи. Проте близько півночі Дюруа задрімав. Прокинувшись, він побачив, що пані Форестьє теж дрімає, і, прибравши зручнішої пози, знову заплющив очі, пробурчавши:

— Слово честі, у власному ліжку все ж таки краще.

Він збудився від раптового стуку. Увійшла доглядальниця. Вже зовсім розвиднілось. Молода жінка в кріслі проти нього була здивована, здавалось, не менше від нього. Вона трохи зблідла, але все одно була гарна, свіжа й мила, хоч і перебула ніч у кріслі.

Глянувши на мерця, Дюруа здригнувся і скрикнув:

— Дивіться! Борода!

Борода виросла за кілька годин на цьому гниючому тілі — як за кілька днів перед тим виростала на обличчі живої людини. І вони стояли, злякані, перед цим життям, що збереглося ще в мерцеві, немов перед якимось страхітливим чудом, перед надприродною загрозою воскресіння, перед одним із тих незвичайних, незбагненних явищ, які приголомшують і гнітять розум.

Потім вони обоє пішли відпочити до одинадцятої години. Далі Шарля поклали в труну, і їм стало легше, спокійніше. Вони сиділи одне проти одного за сніданком, їм хотілося розмовляти про утішні, веселіші речі, повернутись у життя, коли вже вони покінчили зі смертю.

Крізь відчинене настіж вікно линула ніжна весняна теплінь, приносячи з собою запашний подих гвоздик, що квітли перед ганком.

Пані Форестьє запропонувала Дюруа прогулятись по саду, і вони поволі рушили навколо невеличкого газону, з насолодою вдихаючи тепле повітря, сповнене міцним духом ялин і евкаліптів.

Нараз пані Форестьє