Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Слухайте, дорогий друже, я вже… добре обдумала… все, що ви мені пропонували, і я не хочу, щоб ви поїхали, не дізнавшися про мої наміри. Зрештою, я не скажу вам зараз ні «так», ні «ні». Ми почекаємо, побачимо, краще пізнаємо одне одного. Ви, з свого боку, теж добре обміркуйте справу. Не піддавайтесь раптовому захопленню. Проте якщо я вам кажу це тепер, коли бідолашного Шарля ще не поховали, то це тому, що після всього, сказаного вами, треба, щоб ви добре знали, хто я така, аби не тішили себе надалі мрією, якою ви зі мною поділились, у тому разі, якщо у вас нема… нема… відповідної вдачі, щоб зрозуміти мене і прийняти такою, як я є.

Зрозумійте ж мене правильно. Шлюб для мене — не кайдани, а дружнє єднання. Я хочу бути вільною, зовсім вільною у своїх вчинках, у своїх діях, у своїх засобах, у всьому. Я не терплю ні догляду, ні ревнощів, ні нотацій. Зрозуміло, я зобов’язалась би ніколи не компрометувати імені чоловіка, з яким одружилася б, ніколи не наводити на нього ганьби чи глуму. Проте я хочу, щоб і чоловік бачив у мені рівню, спільницю, а не служницю, не слухняну й покірну дружину. Я знаю, що мої думки багато кому здадуться занадто сміливими, але я не відступлюсь. От це і все.

Додам іще: не відповідайте мені зараз, це було б марно й незручно. Ми ще побачимось пізніше і, може, тоді ноговоримо про все це. А тепер ідіть погуляйте. Я піду до нього. Увечері побачимось…

Дюруа поволі поцілував їй руку й пішов, не мовивши ані слова.

Увечері вони зустрілись тільки за обідом. Потім розійшлись по своїх кімнатах, ледь живі від утоми.

Шарля Форестьє поховали наступного дня, без будь-якої урочистості, на канському кладовищі. А Жорж Дюруа вирішив їхати в Париж експресом, що приходив о пів на Другу.

Пані Форестьє проводжала його на вокзал. Вони спокійно походжали по перону, чекаючи години від’їзду, і розмовляли про всякі незначні речі.

Прибув поїзд — справжній експрес, коротенький, всього з п’яти вагонів.

Дюруа зайняв місце у вагоні, потім знову вийшов на перон, щоб побути з пані Форестьє ще кілька хвилин. Його зненацька пройняв якийсь сум, туга, гострий жаль від розлуки з нею, немов він втрачав її назавжди. Кондуктор крикнув:

— На Марсель — Ліон — Париж, займайте місця!

Дюруа ввійшов у вагон, і виглянув у вікно, щоб сказати їй ще кілька слів. Паровоз засвистів, і поїзд тихо рушив.

Дюруа, вихилившись з вікна, дивився на молоду жінку, що нерухомо стояла на пероні й проводжала його поглядом. І раптом, коли вона вже зникала з очей, він послав їй обома руками поцілунок.

Вона відповіла тим самим, проте її поцілунок був обережніший, непевніший, ледве помітний.

Частина друга

I

 Жорж Дюруа вернувся до своїх давніх звичок.

Оселившись у маленькій квартирі на Константинопольській вулиці, він жив скромно, як людина, що готується до нового життя. Навіть його стосунки з пані де Марель набули рівного подружнього характеру, немов він заздалегідь привчав себе до нової ролі; його коханка часто дивувалася з поміркованого спокою їхніх взаємин і казала, сміючись:

— Ти ще нудніший, ніж мій чоловік; не варт було й міняти.

Пані Форестьє ще не повернулася. Вона затрималась у Кані. У листі вона писала, що приїде тільки в середині квітня, і жодним словом не натякала на їхню прощальну розмову.

Дюруа чекав. Він твердо вирішив докласти всіх зусиль, щоб одружитися з нею, навіть коли вона вагатиметься. Він вірив у свою щасливу зірку, вірив у ту силу чарів, що їх почував у собі, в незбагненну й непереможну силу, яка скоряла всіх жінок.

Коротенька записка повідомила його, що рішуча хвилина настає.

«Я в Парижі. Приходьте.

Мадлен Форестьє».

І це було все. Листоноша приніс її о дев’ятій годині ранку. Того ж самого дня о третій Дюруа з’явився до неї. Вона простягла йому руки з своєю милою, привітною усмішкою, і кілька хвилин вони дивились одне одному в вічі. Потім молода жінка прошепотіла:

— Який ви добрий, що приїхали туди в ті жахливі дні!

— Я зробив би все, що ви мені наказали б, — відповів він.

Вони сіли. Вона почала розпитувати про новини, про Вальтєрів, про всіх співробітників, про газету. Особливо часто згадувала про газету.

— Мені бракує її,— мовила вона, — справді, дуже бракує. Я стала журналісткою в душі. Що ж робити, я люблю це діло.

Вона замовкла. Дюруа немов зрозумів, немов відчув у її посмішці, в її голосі, в самих її словах якийсь заклик і пробурмотів, хоч і вирішив не прискорювати подій:

— Ну… а чому… чому б вам не взятися знову… до цього діла… під… іменем Дюруа?

Вона враз споважніла і прошепотіла, поклавши йому руку на плече:

— Не будемо поки що про це говорити.

Проте він догадався, що вона згоджується, впав перед нею навколішки і повторював, затинаючись, палко цілуючи її руки:

— Дякую, дякую, як я вас кохаю!

Вона підвелась. Він теж підвівся й побачив, що вона дуже зблідла. І він зрозумів, що подобається їй — може, вже давно; а що стояли вони лице в лице, то він обняв її і поцілував у лоб довгим, ніжним поцілунком.

Вислизнувши з його обіймів, вона промовила серйозним тоном:

— Слухайте, друже мій, я ще нічого не вирішила. А втім, можливо, що я відповім «так». Але обіцяйте мені, що ви не прохопитесь про це ані словом, ні натяком, поки я сама не дозволю вам говорити.

Дюруа заприсягнувся й пішов; серце його повнилося радістю.

З того часу, буваючи в пані Форестьє, він тримавсь дуже скромно і не домагався певнішої відповіді, бо в її манері говорити про майбутнє, в тоні, яким вона вимовляла «згодом», в її планах, що торкались їх обох, він раз у раз відчував кращу й інтимнішу відповідь, ніж формальна згода.

Дюруа невтомно працював, мало витрачав, аби настарати хоч трохи грошей до дня весілля, і став таким самим скнарою, яким раніше був марнотратцем.

Минуло літо, потім осінь, а нікому й на думку нічого не спадало, бо вони бачилися рідко, наче прості знайомі.

Якось увечері Мадлен спитала, глянувши йому в вічі:

— Ви ще нічого не казали пані де Марель про наші плани?

— Ні, друже мій. Я обіцяв вам мовчати і