Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Що ж, час уже втаємничити її. А я візьму на себе Вальтерів. Це буде на цьому тижні, гаразд?

Він почервонів:

— Так, хоч завтра!

Мадлен тихо відвела очі, немов для того, щоб не бачити його хвилювання, і докинула:

— Коли хочете, ми можемо одружитися на початку травня. Це буде цілком пристойно.

— Радо пристаю на все.

— Мені хотілося б десятого травня, в суботу, бо це день мого народження.,

— Чудово, десятого.

— Ваші батьки живуть під Руаном? Так ви мені принаймні казали.

— Так, під Руаном, у Кантеле.

— Чим вони займаються?

— Вони… вони дрібні рантьє.

— А! Мені дуже хочеться познайомитися з ними.

Дюруа завагався, зовсім зніяковівши:

— Та… річ у тому, що вони…

Потім він опанував себе і рішуче сказав, як і належить людині з характером:

— Люба моя, вони держать шинок, це селяни, що працювали до кривавого поту, аби дати мені освіту. Я не соромлюсь їх, але вас їхня… простота… їхня… грубість… може неприємно вразити.

Вона чарівно усміхалась, обличчя її світилося ніжною добротою.

— Ні. Я їх дуже любитиму. Ми поїдемо до них. Неодмінно. Ми ще поговоримо про це… Я теж із простої родини… але батьки мої вже померли. У мене нема нікого на світі…— Вона простягла йому руку й додала — Крім вас…

Дюруа був зворушений, схвильований, відчув себе переможеним; таких почуттів він не зазнавав досі ні з одною жінкою.

— Я думала про одну річ, — сказала Мадлен, — але це трохи важко пояснити.

— Що ж це таке? — спитав він.

— Ось що, любий, я така сама, як і всі жінки, я маю свої… свої вади, свої примхи, люблю все блискуче й дзвінке. Мені дуже хотілося б носити аристократичне прізвище. Чи не могли б ви з нагоди нашого шлюбу, трохи… облагородитись?

Тепер уже вона почервоніла, немов допустила якоїсь нетактовності.

Він відповів щиро:

— Я й сам часто думав про це, але мені здається, що це не так просто.

— Чому ж?

Він засміявся:

— Тому, що я боюсь стати смішним.

Вона знизала плечима.

— Ні в якому разі, ні в якому разі! Всі це роблять, і ніхто не сміється з цього. Розділіть своє прізвище надвоє: «Дю Руа». Вийде дуже добре.

Дюруа відповів одразу, як людина, що знається на справі:

— Ні, недобре. Це надто простий, надто звичайний, надто відомий спосіб. Щодо мене, то я думав узяти за прізвище назву своєї батьківщини, спочатку, як літературний псевдонім, потім сполучати його потроху з власним прізвищем, а вже згодом розбити своє ім’я надвоє, як ви пропонуєте.

— Ваша батьківщина — Кантеле? — спитала вона.

— Так.

Вона задумалась:

— Ні. Мені не подобається закінчення. Слухайте, а чи не можна було б трохи змінити це слово? Кантеле?

Вона взяла зі столу ручку й почала писати прізвища, дивлячись, як вони виглядають. Раптом вона вигукнула:

— Гляньте, гляньте, ось воно!

І вона подала Дюруа папірець, де він прочитав: «Пані Дюруа де Кантель».

Він поміркував хвилину, потім поважно заявив:

— Так, це дуже добре.

Вона захоплено приказувала:

— Дюруа де Кантель, Дюруа де Кантель, пані Дюруа де Кантель. Це чудово, чудово!

І додала переконаним тоном:

— Побачите, як легко всі погодяться з цим. Але слід скористатися з нагоди, бо потім буде вже пізно. Від завтра ви підписуватиме фейлетони: Д. де Кантель, а хроніку просто Дюруа. В пресі таке буває щодня, і ніхто не здивується, що ви взяли собі псевдонім. Під час весілля ми ще трохи змінимо це, а друзям скажемо, що ви досі відмовлялись від свого «дю» через скромність, зважаючи на своє становище, або й нічого не скажемо. Як звуть вашого батька?

— Олександр.

Вона прошепотіла кілька разів: «Олександр, Олександр», — вслухаючись у звучання цього слова, потім написала на чистому аркуші:

«Пан і пані Олександр Дю Руа де Кантель мають честь повідомити вас про одруження свого сина пана Жоржа Дю Руа де Кантель з пані Мадлен Форестьє».

Вона подивилась на написане трохи звіддалік, радіючи з враження, і заявила:

— Трохи вправності, і можна добитися всього, чого хочеш.

На вулиці, остаточно вирішивши називатись віднині Дю Руа, або й Дю Руа де Кантель, він відчув себе якось солідніше. Він ступав сміливіше, вище підносив голову і гордовитіше закручував вуса, як це личить благородній особі. Він почував радісне бажання заявити прохожим:

— Мене звуть Дю Руа де Кантель.

Але вдома він стурбовано згадав про пані де Марель і тут же написав їй — просив прийти завтра на побачення.

«Буде мені халепа, — думав він, — матиму з нею клопіт».

Потім він заспокоївся і з властивою йому безтурботністю, що охороняла його від впливу житейських прикростей, сів писати фантастичну статтю про нові податки, які треба запровадити, щоб урівноважити бюджет. Він пропонував річний податок розміром у сто франків на дворянську частку «де», а на титули від барона до князя — починаючи з п’ятсот і до тисячі франків. І підписався: «Д. де Кантель».

Другого дня коханка сповістила його «синім папірцем», що прийде о першій.

Він чекав її трохи неспокійно, проте вирішив не відкладати справи і сказати все відразу ж, а вже потім, коли минеться перше хвилювання, розумно довести, що він не може лишатись ціле своє життя неодруженим: оскільки ж пан де Марель не збирається помирати, то йому довелось обрати собі іншу, законну подругу.

Проте він хвилювався. Коли пролунав дзвінок, серце його закалатало.

Клотільда кинулась йому в обійми:

— Добрий день, Любий Друже!

Потім, відчувши холодність його привітання, вона глянула на нього і спитала:

— Що з тобою?

— Сідай, — сказав він. — Нам треба серйозно поговорити.

Вона сіла, не знімаючи капелюшка, піднявши тільки вуальку на лоб, і приготувалась слухати.

Він опустив очі, не знаючи, з чого почати. Нарешті поволі почав:

— Моя люба, ти бачиш — я дуже схвильований, дуже засмучений і збентежений тим, що маю тобі сказати. Я тебе глибоко кохаю, кохаю справді всім серцем, і тому побоювання, що тобі буде прикро, засмучує мене ще більше, ніж та новина, яку я тобі зараз розповім.

Вона зблідла й затремтіла:

— Що трапилось? Кажи швидше! — прошепотіла вона.

Він промовив журливо, але рішуче, з тим удаваним сумом у голосі, до якого звичайно вдаються сповіщаючи про приємну неприємність:

— Річ у тому, що я одружуюсь.

Вона болісно зітхнула з самої глибини грудей, немов втрачаючи притомність, і почала задихатись, неспроможна говорити, — так перехопило їй дух.

Не дочекавшись відповіді, Дюруа казав далі:

— Ти й не уявляєш собі, як я мучився, поки зважився на це. Але в мене немає ні становища, ні грошей.