Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

переймався тим, щоб позбутися Таксиля, Пікар розворушив своїх поплічників, і справи почали ускладнюватися. Звісно, йшлося лише про офіційні повідомлення, які якимось чином просочувалися у пресу й які дрейфусарські газети називали правдою, а їхні опоненти — наклепом. Знайшли телеграми, адресовані Пікару, з яких випливало, що саме Пікар писав горезвісну телеграму, яку німці буцімто направили Естергазі. Як я зрозумів, це постаралися Анрі та Естергазі. Гарна гра, як у тенісі, в якій не треба вигадувати нових звинувачень, а лише відбити на суперника те, що летіло у твій бік. Святий Боже, розвідка (власне, й контррозвідка теж) — це надто серйозна справа, аби її доручати військовим. Лаґранж та Ебутерн ніколи б не вдалися до таких інтриг, утім, на що ж можна сподіватися, коли йдеться про людей, що сьогодні чудові розвідники, а завтра — годяться лише для експедиції в Тунісі, або ж які спочатку були папськими зуавами, а потім пішли на службу в Іноземний легіон?

Хай там як, а останній їхній хід був марним, адже проти Естергазі вже почали розслідування. А що як, щоб відвести від себе всі підозри, той скаже, що бордеро склав я?

* * *

Я цілий рік не міг спокійно спати. Щоночі у хаті мені вчувався якийсь шум, я повсякчас хотів підвестися й спуститися вниз у крамницю, аби перевірити, але боявся, що зустріну там росіянина.

* * *

У січні цього року над Естергазі відбувся суд за зачиненими дверима, на якому всі звинувачення й підозри з нього було повністю знято. Пікара покарали двома місяцями ув'язнення. Але дрейфусари не здавалися, й незабаром Еміль Золя, цей письменник-селюк, написав гнівну статтю «Я звинувачую!», й у гру, вимагаючи перегляду справи, вступили писаки та псевдонауковці. Хто такі ці Пруст, Франс, Ренар та Дюркгейм?[324] Ніколи не бачив їх у салоні пані Адам. Кажуть, Пруст — двадцятирічний педик, чию писанину, на щастя, не видають; і бачив я пару картин того маляра Моне: про мене, він ніби дивиться на світ очима, повними гри. Який стосунок має літератор чи художник до вироку військового трибуналу? «О, безталанна Франціє!» — як з прикрістю каже Дрюмо. Хай би ця так звана «інтелігенція», як її називає фахівець у програванні судових справ Клемансо, переймалася тими небагатьма речами, на яких мала б знатися…

Золя було притягнуто до суду[325], і, на щастя, його засудили до року ув'язнення. «Є ще у Франції правосуддя!» — пише Дрюмо, якого у травні було обрано депутатом від Алжиру, а отже, у кабінеті буде чимало антисемітів, котрі відстоюватимуть погляди антидрейфусарів.

Начебто все йшло на лад: у липні Пікара засудили до восьми місяців позбавлення волі, Золя втік до Лондона, й я вже був повірив, що справу закриють назавжди. Аж ось з'явився якийсь капітан Куїньє, котрий доводив, що лист, у якому Паніццарді звинувачував Дрейфуса, було підроблено. Гадки не маю, як він міг таке казати, адже моя робота була бездоганною. Хай там як, а в генштабі до його слів дослухалися, й оскільки лист знайшов і показав усім Анрі, то розпочалися балачки про «лицеміра Анрі». Наприкінці серпня, припнутий до стіни, Анрі розколовся й був ув'язнений у «Форт Мон-Валер'єн», а наступного дня перерізав собі горлянку власною бритвою. От я й кажу: певні речі ні в якому разі не можна довіряти військовим. Хто ж так чинить? Арештували людину, яку підозрюють у зраді, й залишили йому бритву.

— Анрі не вкорочував собі віку. Йому вкоротили віку! — наполягав розлючений Дрюмо. — У генштабі ще забагато євреїв! Випустимо акції, хай люди купують їх за передплатою, й таким робом назбираємо коштів на процес для реабілітації Анрі!

Однак за чотири чи п'ять днів по тому Естергазі втік до Бельгії, а звідти — до Англії. Це майже те ж саме, що визнати свою провину. Та мій клопіт у тому, щоб, захищаючись, він не звалив свою провину на мене.

* * *

Тим часом, поки по мені отак чорти ходили, я знов уночі чув у помешканні шум. Наступного ранку, прокинувшись, я побачив, що догори дриґом перевернуто не лише мою крамницю, а й винний льох, а дверцята, які ведуть у підземелля, стояли відчинені.

І поки я питав себе, чи не варто мені тікати, як Естергазі, у двері крамнички подзвонили. Це був Рачковський. Не піднімаючись нагору, він умостився у кріслі, яке я виставив на продаж, сподіваючись, що його хоч коли-небудь придбають, і тут-таки випалив:

— А що ви скажете, як я доповім у Sûreté[326], що у вашій каналізації лежать чотири трупи, звісно, не згадуючи, що один з них — моя людина, яку я де тільки не шукав? Мені уривається терпець. Даю вам два дні, аби ви забрали протоколи, про які ви казали, й я забуду про те, що бачив унизу. Як на мене, цілком чесна угода.

Втім, мене анітрохи не здивувало, що Рачковський знає про підземелля. Однак, з огляду на те, що мені сяк чи так доведеться дати йому якісь документи, я вирішив отримати зиск від запропонованої угоди. Отож я насмілився заперечити йому:

— А чи не могли б ви допомогти мені позбавитися клопоту, який я маю зі службами збройних сил…

Він розреготався:

— А що, злякалися, що дізнаються про те, що це ви склали бордеро?

Безперечно, для цього чоловіка немає таємниць. Він склав руки, ніби збираючись зібрати думки докупи, а потім спробував мені роз'яснити:

— Ймовірно, ви зовсім нічого у цій справі не второпали й боїтеся лише за те, щоб хтось вас у неї не втягнув. Заспокойтеся, вся Франція, з міркувань національної безпеки, зацікавлена, щоб записку визнали справжньою.

— Чому?

— А тому, що французи готують найновішу розробку — 75-міліметрову гармату, а треба, щоб і надалі німці думали, що Франція розробляє гармату зі 120-ма міліметрами. Необхідно було, щоб німці повірили, що саме це й є болючим місцем, щоб вони думали, що французький шпигун продав їм секрети тієї гармати. Як людина, наділена здоровим глуздом, ви зауважите, що німці мали б тоді похопитися: «А, родимець, якщо те бордеро було справжнім, то, перш ніж викидати його у смітник, ми мали б про це знати!» Тобто вони мали б проковтнути той папірець. Одначе вони таки втрапили у пастку, адже серед розвідників ніхто ніколи до кінця всього не скаже, бо остерігається, що сусід за столом поруч може виявитися подвійним агентом, а тому вони, ймовірно, тепер звалюють провину один на одного: «Як це так?