Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Однієї ночі, десь на шостому тижні їхнього перебування в шпиталі, батарейки у Кевіна сіли. Розбишака не вагалася й миті. Зараз же розбуркала Вумника і зажадала батарейки з його наручного годинника. Вумник спросоння запитав навіщо, і Розбишака криком зашепотіла: «Щоб нас звідси витягти, дурню!»

То був чи не найтихіший бій навкулачки в історії людства. Мовчки й немилосердно вони гамселили й душили одне одного, нишком і запекло вовтузячись на підлозі. Удари кулаками глушили їхні фланелеві піжами. Беззвучно юшила кров з їхніх розквашених носів.

Двічі тіло Вумника обм’якало, і він, здавався, переможеним. Та щоразу, як Розбишака бралася розстібувати браслет його годинника, він збирався на силі, схоплювався на носки і далі відбивався. Тоді ворожі сторони заходилися лупцювати одна одну ліктями та коліньми. І лише після того, як Розбишака добряче довбонула Вумника закривавленою головою, той більше вже не зіп’явся на рівні ноги.

Переможниця стягла годинник з його зап’ястка та відкрила задню кришку. З оскаженілим поглядом, у якому читався виклик всякому, хто посмів би стати їй на дорозі, вона вивалила батарейки так, неначебто видобувала кулі з барабана револьвера. Перезарядила лазерну указку і без зайвих слів віднесла її Кевіну до вікна. За три ночі по тому Розбишака розбудила-розштовхала Пацю Пірата і зажадала батарейки з його портативного ігрового пристрою Game Boy. Маючи наочний приклад Вумника і споглядаючи його синці під обома очима, Паця Пірат не став чинити опору і віддав батарейки без бою.

Усі казали Кевінові, що він з’їхав з глузду, але той стояв на своєму. Не припиняючи свої «крапка-шапка-жабка-тире-горох пре», він шепотів-туркотів їм лекцію, що робити щось божевільне краще, ніж нічого не робити взагалі. Він шепотів-освічував їх промовою, що краще, мовляв, вже робити щось марне, ніж визнавати, що ти — немічний і безпорадний.

Кевін стояв навколішки на краю нічного безмежжя, спираючись ліктями на підвіконня. Стиснув обидві руки разом біля підборіддя. Бурмотячи собі під ніс слова, він надсилав і надсилав свою звістку. Це був закодований сигнал SOS до цілковитого незнайомця, якого, можливо, навіть не існує. Він намагався вступити в контакт із казна-яким таємничим кимось, якого ніхто не бачив і не чув.

Через сім тижнів без сну, Кевін був ні живий, ні мертвий, але твердо стояв на своєму. А з темряви так досі й не прийшло жодного, хай і слабкого, проблиску у відповідь. Він виглядав як несосвітенний бовдур, та рішучості не втрачав. Перед самим світанням Кевін, надто зморений, аби стояти на чатах, важко зсунувся долі. Все ще стискаючи в підпухлих та закляклих пальцях лазерну указку, від зневіри у власній силі він стиха заскавучав.

Це скиглення розбудило Розбишаку, яка нишком вилізла з теплої постелі, волочачи за собою ковдру. Огорнула в неї впалого вартового і, розтиснувши його заціпенілі пальці, видобула указку.

«Що повідомляти?» — пошепки запитала вона.

«Крапка», — прошепотів у відповідь Кевін. Наче заклинання він повторював на пам’ять уголос: «Тире-тире, три крапки…» Він шептав-диктував повідомлення знов і знов, аж допоки Розбишака не завчила його назубок.

Наступної ночі Кевін відсипався, тим часом як Розбишака взяла на себе його чатування. А ще через ніч Розбишаку змінив на чатах Джаспер. Третьої ночі Джаспера заступив на варті Паця Пірат. А четвертої ночі Томас перебудив усіх своїм шепотом-репетом…

Не перериваючи блим-блимання-клац-клацання морзянки, Томас прошепотів: «Рота, до зброї!» Він стиха наказав: «Усім екіпажам, загальні збори!» Зашептав-заволав: «Свистіти всіх нагору!»

Той, хто прокинувся першим, піднімав з ліжка своїх товаришів. Умить усі ліжка спорожніли. Босоніж вони кинулися до вікна.

Не відриваючи очей від миготливого червоного світла вдалечині, Вумник щось мовив. Та ніхто не чув. Ніхто й не слухав; принаймні ніхто не купився. «Схоже, нам дають зелене світло», — Вумник чекав на відповідь, але всім було байдуже. Зараз він просто розмовляв сам із собою, верз якусь нісенітницю, аби ляскати язиком.

Хтось приніс Кевіну блокнот й олівець, і він одразу ж заходився записувати кожну крапку… тире… каре-кабаре-тире-дзинь-динь-крапка-тире. Він строчив, не дивлячись на те, що пише, він просто пантрував, не спускаючи з червоного вогника очей. Його рука з олівцем бігала на папері, залишаючи на ньому познаки. Його пальці рухалися, наче самі по собі.

«Що вони передають?» — поцікавився Кит мол., спостерігаючи за тим, як крапки-тире заповнюють папір.

Кевін не відповів.

«Передають, що у них СНІД», — прошепотів Томас на вухо Паці Пірату.

«Уяви собі, у тебе СНІД, а ти не вмираєш, — проскрипів Паця Пірат, голос якого від жаху власної уяви, зазвучав упівголоса. — Це ж решту життя — ніякого життя».

Вумник підтримав цю думку: «Якщо більше не трахатися, то краще вже померти».

Усі замугикали на знак згоди. На що Кит мол. прогугнів: «Не будьте ідіотами». Він похитав головою, вражений загальним рівнем невігластва. Усі вирячилися на нього, чекаючи на не позбавлену цікавості відповідь. Звісно, всі, крім Кевіна, який і далі стежив за спалахами світла.

«СНІД іще не означає, що трахатися зась, — пояснив Кит мол., глас здорового глузду. — СНІД лишень означає, що коли трахати, то тільки ту дівку, яка тобі байдужа».

Усі, за винятком Розбишаки, понуро закивали на знак згоди. З полегкістю. Їх вражало, як Кит мол. може бачити в усьому світлий бік. Його склянка завжди була наполовину повна.

Аби не проґавити бодай проблиск, Кевін очима не кліпав. Від напруження очі його сльозили. А руки, самі по собі,