Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Посмертний розтин нічого не виявив, всі органи були нормальні й здорові. Допіру коли тіло готували до похорону, спостерегли, що навколо шиї з’явилася ледь помітна темна смуга. У цьому мене запевняло кілька чоловік. Твердили, що бачили той знак. Не знаю, що про це й гадати.

Не можу також з’ясувати, де межі закону спадковості. Не знаю, чи в духовному світі сентименти та почуття можуть пережити серце, яке давало їм притулок, і шукати вияву в житті нащадка, віддаленого на століття. Хай там як, але, снуючи домисли про долю Брамвелла Олкотта Бартайна, належало б припустити, що його повісили об одинадцятій вечора, а перед тим дали кілька годин приготуватися до скону.

Ну а про Джона Бартайна, мого давнього друга, упродовж п’яти хвилин пацієнта і – прости мені, Боже! – віковічної жертви, більш нічого не маю сказати. Поховали приятеля разом із його годинником – цього я допильнував. Хай Всевишній прийме до раю Джонову душу. Як і душу повішеного вірджинського предка. Та чи насправді було їх дві?

⥈

Клята тварюка

І. Не завжди годиться їсти те, що на столі

За столом із неструганих дощок сидів чоловік і при світлі лойової свічки читав записну книжку – стару й зужитковану Очевидно, письмо було не дуже розбірливе, бо читач раз у раз піднімав книжку до пломінця, щоб краще освітити сторінку. Тоді тінь записника поглинала половину кімнати, затемняла обличчя та постаті вісьмох чоловіків. Семеро мовчки й непорушно сиділи під стінами з необтесаних колод і близько до стола, бо ж кімната була невеличка. їм досить було простягти руку, щоб доторкнутися восьмого, який, частково прикритий простирадлом, навзнак лежав на столі, поклавши руки вздовж тулуба. То був мрець.

Чоловік за столом читав не вголос, ніхто не порушував тиші. Здавалося, всі чогось очікують, ось тільки померлому не було на що чекати. Крізь прорубаний отвір, який тут правив за вікно, з густої пітьми долинав звичний гомін пущі: протяжна безіменна нота койота десь вдалині; тихе вібрування невтомних комах на деревах; дивні крики нічних птахів – зовсім інші, ніж у денних; низьке гудіння великих незграбних жуків; весь той загадковий, майже нечутний хор, звучання якого зауважуєш тільки тоді, коли він раптово змовкає, ніби засоромившись за свою нетактовність. Усі нічні звуки проходили повз вуха цих людей, не привчених цікавитися речами, що не мають практичного значення. Про це виразно свідчила кожна риса їхніх огрубілих облич – виразно навіть у тьмяному світлі єдиної свічки. Очевидно, все це були місцеві жителі – фермери і лісоруби.

Читач записника трохи відрізнявся від решти. Можна було б припустити, що він належить до іншого кола – світського, цивілізованішого, хоча дещо в його одежі свідчило про спорідненість з ось цим оточенням. Піджак навряд чи міг би вважатися зразковим у Сан-Франциско, взуття пошито не в місті, а якби хто припустив, що покладений на підлозі капелюх (тільки його власник сидів з непокритою головою) слугує суто для прикраси, то помилився б, неправильно витлумачивши призначення цього головного убору. Обличчя було приємне, з певним нальотом суворості – чи то напускної, чи то набутої, як і личить людині, наділеній владою. Цей коронер – слідчий у випадках убивств – завдяки своїй посаді одержав записну книжку, яку тепер читав. Її знайшли серед речей покійника, в його хижі, де тепер тривало дізнання.

Нарешті слідчий закінчив чигати й поклав книжку в нагрудну кишеню. Цієї ж миті двері відчинились, і до кімнати зайшов молодик. Певна річ, він народився і виріс не в горах. Вбраний по-міському, й одежа запорошилася так, ніби після довгої дороги. Молодик і справді щодуху скакав на коні, щоб устигнути на дізнання.

Слідчий-коронер кивнув йому. Більш ніхто не привітався з прибульцем.

– Ми вас чекали, – сказав коронер. – 3 цією справою конче треба впоратися вже сьогодні вночі.

– Пробачте, що затримав вас, – усміхнувшись, сказав молодик. – Я тимчасово поїхав звідси зовсім не для того, щоб ухилитися від слідства. Мені треба було надіслати до своєї газети повідомлення про те, що сталося. Мабуть, мене викликали, щоб я розповів вам про це.

Слідчий усміхнувся.

– Це повідомлення для газети, – зауважив він, – напевно, відрізнятиметься від ваших свідчень, складених тут під присягою.

– Це вже вам судити, – відрізав молодик, помітно зашарівшись. – Я писав через копірку. Ось вам копія мого повідомлення. Воно написано у вигляді оповідання, а не репортажу, бо те, що сталося, неправдоподібне. Написане може стати частиною моїх показань.

– Але ж ви кажете, що воно неправдоподібне.

– Сер, хай вас це не турбує. Я заприсягнуся, що це правда.

Якийсь час коронер мовчав, втупившись у підлогу. Люди,

що сиділи попід стінами, пошепки перемовлялися, майже не зводячи погляду з покійникового обличчя. Тоді коронер підняв очі й озвався:

– Дізнання триває.

Присяжні зняли капелюхи. Свідок склав присягу.

– Як вас звати? – спитав коронер.

– Вільям Гаркер.

– Скільки вам років?

– Двадцать сім.

– Чи знали ви покійного Г’ю Морґана?

– Так.

– Чи були ви з ним у момент його смерті?

– Я був поблизу.

– Як це сталося? Маю на увазі те, як ви тут опинилися.

– Я приїхав до Морґана, щоб пополювати й порибалити. А ще хотів ближче з ним познайомитися й розвідати його дивний, замкнений спосіб життя. Мені здавалося, що з цього чоловіка може вийти непоганий літературний персонаж. Я часом пишу оповідання.

– Я часом їх читаю.

– Дякую.

– Взагалі оповідання. Не ваші.

Дехто з присяжних хихикнув. Проти понурого тла гумор видається напрочуд яскравим. Солдати на війні під час затишшя раді сміятись, а жарт у камері смертника полонить своєю несподіваністю.

– Розкажіть про обставини смерті цього чоловіка, – сказав слідчий. – Якщо хочете, можете скористатися вашими записами.

Свідок кивнув, видобув із нагрудної кишені рукопис, підніс його близько до свічки й погортав. Знайшовши потрібну сторінку, він почав читати.

II. Що може трапитися на лузі, зарослому вівсюгом

«Сонце ще тільки сходило, коли Морґан і я вийшли з дому, озброївшись дробовиками. Ми хотіли полювати на перепелів, але мали тільки одну собаку на двох. Мій провідник сказав, що найкраще місце он за тим гребенем гори, і ми рушили туди