Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Що зроблено — те зроблено, — спокійно відповіла дівчина. — Амон мав попередити тебе про моє бажання.

— Вирішити проблему кандидата в Тріаду, так…

— Ти можеш зробити це?

— Правду кажучи, ні. Бо твій дорогий друг сам вирішив цю проблему.

— Як? — сторопіла Рен. — Я змін не помітила. Його друга сторона оживає й змушує Енліля нападати на всіх, хто трапляється під руку. Найчастіше на мене. Мовляв, я його притягую після перетворення.

— Звичайно, притягуєш. Ти ж його вивільнила. Та не бійся, перший — він теж був двояким… — Історик ковтнув вина і замислено подивився на дно келиха, наче там перед ним відкривалися картини минулого і майбутнього. — Але скоро ти побачиш результат його старань.

— То що ж мені робити, поки Енліль ще найнебезпечніша особа в Академії?

— Найнебезпечніша? Це ж не всерйоз? — пирхнув Історик, ледь не розхлюпавши вино. — Та ти нічого не знаєш про Торарея в гніві! — погляд чоловіка загорівся, і дівчина передчувала, що зараз буде історія про Торарея в гніві. Проте Історик умить заспокоївся і додав: — Хороша історія не залишиться без віддяки, — він підморгнув і сягнув до кишень шкірянки. — Перше! — чоловік видобув на долоню салатовий м’ячик. — Якщо Енліль усе ж втратить себе, то постарайся поцілити ось цим у його перенісся. Не поцілиш — просто кидай і тікай. М’ячик своє діло знає.

— Я такими в дитинстві бавилася, — Рен покрутила обновку в пальцях.

— Не зовсім такими, — усміхнувся Історик змовницьки. — Друге!

Тепер у руках дівчини опинилась колбочка, наповнена золотавим сяйвом. Чиста енергія. Не надто багато, але цілком достатньо для невеликого завдання. Рідкість неймовірна.

— Це як? Як ви її здобули?

Рен умить забула про м’ячик і обережно торкнулася золотавого сяйва. Отримати чисту енергію, яка не позначена нічиєю аурою, можна лише у того, хто помирає та віддає свою силу самовільно.

— Неважливо як, важливо інше: часом крапля енергії буває вирішальною, тому використай її на щось хороше. І третє! — Історик простягнув Рен рекламну брошуру, яка повідомляла, що «У «Меделін» — найсмачніші коктейлі до свят!» З фото на брошурі всміхалися люди у плетених шарфах та з помаранчевими чашками в руках. Адреси Рен не впізнала.

— Бо вона не тут. Вона, кав’ярня ця, в іншому світі, — усмішка співрозмовника здалася ледь смутною. — Коли відчуєш, що впираєшся в стіну, запропонуй навідатися туди. Шлях знайде той, хто вміє мандрувати.

«Це про Зака», — зрозуміла Рен. Бо хто ж іще міг знати шлях в інший світ?

— Дякую, — кивнула вона, ховаючи подарунки в крихітну синю сумочку. — Це все?

— Ні, я думаю, є ще дещо, про що ти повинна дізнатися, юна Рендалл. Коли ми вперше зустрілися, те, що виміняв у мене Амон Діоніс на твою історію, — це і був артефакт для подорожі в минуле. Той, який йому вже не допоможе. Бо прокляття — а з ним і силу для мандрівки — використали ви з Енлілем.

— На богів… чому

Укол. Пробіл. Невимовлене на споді.

— Бо ви розділили прокляття Сансари Іґґдрасіль, яке мав отримати Діоніс. Як іронічно! Не перестаю дивуватися… — Історик подався вперед і тихо продовжив: — Є речі, котрі можуть статись лише за певних умов. Я дав артефакт Діонісові. Артефакт міг спрацювати, лише якщо наш бог вина отримає прокляття від однієї зі Стовпів. І мій дарунок відреагував на вас із Енлілем, юна богине, бо ви вдвох виконали цю умову.

Рен заплющила очі. Пригадала: аудиторія з мріями. Розмова з Енлілем. А тоді вона зістрибнула з парти й відчула порожнину під паркетом. І — провал.

Амон казав, що інколи буває в тій аудиторії. Він міг сховати там артефакт. Міг залишити до потрібного моменту…

— Ти знаєш, навіщо Амонові здалося те минуле? — Дівчина мимоволі стиснула край мереживної скатертини кінчиками пальців, хапаючись за порожнечу в пам’яті, за важку запону, яка відбирала в неї вагомі моменти й не віддавала нічого натомість.

— Навіщо? Щоб урятувати всіх, звичайно. Діоніс завжди відзначався альтруїзмом і бездумністю, — Історик потер кінчик довгого носа і замислено подивився в меню. — Парфе з фруктами наче звучить привабливо, але я маю сумніви. А що таке ось цей бісквіт?

— До біса бісквіти! — обурилася дівчина. — Отже, ми завадили Амонові. І що тепер буде? Поясни. Будь ласка.

— Якби я знав… Напевне, все буде погано. Або ні. А може, вишневе желе?

— Ти ж знаєш усе.

— Ну-ну, не переоцінюй мене, юна богине. Потрібне знання приходить у потрібний момент. Цей момент — не тепер… То що на десерт?

— Дякую, нічого. Я піду, — Рен не хотілося залишатись у компанії Історика довше, ніж вимагала справа.

— Чому ж так холодно? — чоловік схопився на ноги. — Гаразд, забудь про десерт! Але я не відпущу тебе, доки не подаруєш мені одного танцю!

— Я подарувала тобі історію. Ти не вирішив мою проблему. І туманно пророчиш нові біди. А я досі не знаю, як перемогти.

— Це був торг, юна Ніко…

— Мене звуть Рендалл.

— І то правда. Вибачай, сплутав із давньою знайомою, вона така ж уперта. Отож це був торг, юна Рендалл, а тепер — задоволення!

Чоловік прочинив скляні двері з тераси в зал, і плетиво мелодії влилося в прохолодне вечірнє повітря.

— Дозволиш? — Історик уклонився і простягнув дівчині руку.

— Якщо ти цього так сильно бажаєш, — Рен підвелась назустріч тому, хто знає все, і подумки попросила вищі сили, аби він так само знав і наступний танець.

— Пізно ти! — зауважила Нікта, не відриваючись від книги, коли Рен повернулася після зустрічі