Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

самому центрі чорні, і я відчув спазми в горлі, тільки-но подивився на них. Хопо мало форму величезної лійки або трикутника. У своєму широкому розтрубі воно було відкрите, а на вершині чи в горлі була влаштована пастка. Людські руки спорудили тільки один бік хопо. Другий заміняла природна скельна стіна – мабуть, берег стародавньої річки, що здіймався вгору стрімким урвищем. Попід високою загорожею з чагарів та колючок петляла стежка, Яку цареві ноги відшукали під гостролистою жовтою травою. Ми рушили далі в напрямку звуженого кінця хопо, переступаючи через сухе гілля та пагони повзучих рослин. Царева постать була вузька у стегнах і широка в плечах. Він ішов, легко ступаючи дужими ногами, що вивершувалися маленькими сідницями.

– Ви справді знемагаєте від бажання схопити свого тата-лева в обійми, – сказав я.

Іноді мені здається, що справжню втіху людина переживає тільки тоді, коли їй щастить усе робити по-своєму. Ця риса була дуже притаманна цареві Дафу, і я не міг позбутися відчуття, що дісталася вона йому в спадок від левів. Здійснити свою волю, попри хай там які тверезі сумніви, – ось джерело найвищої радості. І цар Дафу тяг мене за собою, і я не міг опертися поклику цієї надзвичайної людини, наділеної блискучим розумом і могутнім даром життя, що світився в туманному блакитному ореолі, який був ніби його другою тінню. Цар Дафу міг жити лише так, як йому хотілося, і тому я, спотикаючись, поспішав за ним, не маючи для самозахисту жодної зброї, якщо не рахувати шолома, хоча, власне, я ще міг стягти з себе зелені штани й накинути їх на лева – мабуть, він би вмістився в них.

Аж раптом цар став, обернувся до мене й сказав:

– Ви теж були не менш збуджені, коли загорілися бажанням підняти Мумму.

– Це правда, величносте, – погодився я. – Та хіба я знав, що я роблю? Ні, не знав.

– А я знаю.

– Ну гаразд, царю, – мовив я. – Не мені ставити ваші вчинки під сумнів. Я зроблю все, що ви попросите. Але ж ви сказали, що Бунам і отой жевжик, обляпаний крейдою, належать до старого світу, а я гадав, Що ви до того світу не належите.

– Це не так. А ви знаєте, чим можна замінити світ, у якому ви народилися? Думаю, нічим. Хоча у хвилини високого прозріння вам, буває, здається, що немає ні минулого, ні сучасного, а є тільки суть, яка сміється з усіх наших спроб пристосуватися до життя – сміється навіть із нашої переконаності в тому, що ми люди. Ця суть не залежить ні від чого, вона в собі, – сказав він. – Одначе вистава життя триває, і ми не можемо не пристосовуватися до тих обставин, які нам накинуто.

Тут я майже перестав його розуміти, тож промовчав, а він повів далі:

– Для Гміло лев Суффо був батьком. А для мене дідом. Лев Гміло – батько для мене. Якщо я хочу бути царем варірі, я повинен мислити саме так. Інакше – який з мене цар?

– Гаразд, я вас зрозумів, – відповів я. – Цар, ви бачите мої руки? – провадив я, і в моєму голосі вчулися такі серйозні ноти, що він зазвучав майже погрозливо. – Це – ваша друга пара рук. Ви бачите мої груди? Тут б’ється ваше друге серце. Хтозна, як закінчиться сьогоднішня пригода, величносте, і тому я хочу, щоб ви знали, які почуття збурюють мою душу.

Моє серце калатало від хвилювання. Я почав змінюватися в обличчі, воно скривилося наче від болю. Схиляючись перед шляхетністю Дафу, я боявся його розтривожити і тому намагався приховати від нього справжню силу своїх почуттів. Ми стояли в затінку загорожі хопо під мереживом твердих колючок. Вузенька стежка, що в’юнилася між стінами хопо, здавалася темно-золотою, як ото буває, коли трава горить посеред дня і жар стає видимий.

– Дякую, Гендерсоне. Думаю, я зрозумів, які почуття збурюють вашу душу. – Він хвилину повагався й додав: – Хочете, вгадаю? Ви думаєте про смерть, чи не так?

– Звичайно.

– Це не дивно. Ви дуже схильні до таких роздумів.

– За своє життя я не раз зустрічався віч-на-віч зі смертю.

– Атож, ви дуже до цього схильні, – провадив він таким тоном, ніби мав намір дати мені якусь добру пораду. – Чи не корисно іноді порівняти глибину людської могили з товщиною земної кори? Який радіус Землі? Чотири з половиною тисячі миль – ось приблизна відстань від земної поверхні до земного ядра. З цього погляду, наші могили не те що мілкі, а їх узагалі можна знехтувати – всього кілька футів від земної поверхні, від нашого страху й наших жадань, майже однакових у тисяч людських поколінь. Дитина, батько, батько, дитина – і всі роблять те саме. Бояться – того самого. Жадають – того самого. На землі й під землею – і все повторюється, повторюється, повторюється. Поясніть мені, будь ласка, Гендерсоне, навіщо в такому разі потрібні нові й нові покоління людей? Лише для того, щоб без ніяких змін переживати той самий страх і плекати ті самі жадання? Але ж у такому повторюванні немає глузду! Отже, кожна мисляча людина намагатиметься зламати цей цикл. А для того, хто не здатний узяти свою долю у власні руки, виходу з цього циклу немає.

– Стривайте, царю, що ви таке говорите? Покинути світло дня – хіба цього не досить? Чи треба копати могили завглибшки в чотири з половиною тисячі миль? Невже ви справді так думаєте?

Але я його зрозумів. Люди тільки й заклопотані, що жаданнями, жаданнями, жаданнями, які рвуться у них з грудей, і страхом, що невідступно витає над кожним із смертних. Годі вже! Настав час почути слово істини. Довідатися про суть речей. Інакше ми приречені падати від життя до смерті з не меншим прискоренням, ніж камінь падає на землю. Приречені летіти в небуття, до останньої миті повторюючи: «Я хочу, хочу, хочу!» Потім – удар об землю, і ми зникаємо в ній навіки! Стоячи під африканським сонцем, від якого мене тимчасово захистила колюча загорожа хопо, я думав: «Як добре, коли щось колюче, як-от оці шпичаки, дає користь». Ховаючись під чорним шпичакуватим мереживом з кущів та сухого гілля, я ще раз обміркував усе й погодився: справді, могила надто мілка. Щоб досягти