Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Ну, то, — кладучи слухавку, мовив я, геть ошелешений, — їдьмо!

29

Том Шипвей підвіз мене до студії.

Було десь по другій, коли я пробіг Зеленим Містечком. А його геть усе перефарбували в біле — немовби для того, щоб я походив тут, стукаючи у двері та зазираючи в затулені мережаними гардинами вікна. Легіт розносив квітковий пилок, коли я звернув на хідник, що вів до будиночка моїх давно померлих дідуся-бабусі. Коли я рушив східцями на ґанок, якісь птахи злетіли з гребеня даху.

Сльози затуманили мені зір, коли я постукав у вхідні двері з кольорового скла.

Довго ніхто не озивався. Я збагнув, що вчинив не так, як слід. Коли хлопці кличуть хлопців до гри, то не в двері стукають. Тож я зійшов на подвір’я, знайшов невеликий крем’яшок і добряче влупив ним по причілковій стіні.

Тиша. Дім німував собі, осяяний листопадовим сонцем.

— Що це? — спитав я високе вікно. — Справді всі вимерли?

І тоді вхідні двері відчинилися. А за ними стояла, визираючи, чиясь тінь.

— Та невже?! — скрикнув я. Коли відчинилися й скляні двері, я саме заспотикався через ґанок. — Та невже?! — крикнув я знову й опинився в обіймах Елмо Крамлі.

— Авжеж, — мовив він, не випускаючи мене з рук. — Якщо ти шукав мене, а не когось іншого.

Я белькотав щось незрозуміле, поки він заводив мене в дім. Потім він зачинив двері.

— Агей, не переймайся так! — сказав він, трясучи мене за лікті.

Я ледве міг його розгледіти крізь затуманені скельця своїх окулярів.

— А що ти тут робиш?

— Ну, ти ж сказав мені. Щоб я походив скрізь, пороздивлявся, а тоді й зустрів тебе тут, правда ж? Ні, ти вже й забув. Що ти в дідька маєш у цьому закапелку пристойного?

Крамлі попорпався у холодильнику й приніс мені тістечко з арахісовим маслом і склянку молока. Я всівся, жуючи та ковтаючи, знов і знов примовляючи:

— Дякую, що ти прийшов!

— Заткайся! — звелів мені Крамлі. — Бачу, ти чисто звівся на пси. Що ми робимо далі? Припустімо, що все воно о’кей. Ніхто не знає, що ти бачив Роєве тіло, а чи те, що, на твою думку, було його тілом, чи ж не так? Що там у тебе в планах?

— Вважається, що я маю негайно доповісти про новий проект. Мене перевели. Фільму про Чудовисько більше немає. Тепер я працюю на Фріца та Ісуса.

Крамлі засміявся.

— Отак би той фільм і назвали. І ти хочеш, аби я тут ще потинявся, як затурканий турист?

— Знайди його, Крамлі! Якщо я дозволю собі по-справжньому повірити, що Рой згинув, то з глузду з’їду! Якщо ж Рой не загинув, то він переляканий і десь-якось переховується. Ти маєш налякати його ще дужче, аби він вискочив зі свого сховку, а то ж його ще по-справжньому вб’ють до дідькової матері. Або, або… він і справді вже мертвий, а отже, хтось його та вбив, чи ж не так? Тоді виходить, що й убивця перебуває десь отутечки. Тоді ти знайди його вбивцю. Того типа, що розтрощив голову Чудовиська, розбив той червоноглиняний череп, а тоді спіткнувся об зомлілого Роя та й підвісив його, щоб той помер. Так чи так, Крамлі: або знайди Роя, поки його не вбили, або, якщо він уже неживий, знайди того клятого вбивцю.

— Якийсь це пекельний вибір.

— Прозондуй якісь агенції автографозбирачів, добре? Мо’, бодай в одному з них знають Кларенса, його прізвище й адресу. Отже, Кларенс. А тоді спробуй розговорити «Браун-Дербі». Той метрдот не стане говорити з такими хлопцями, як оце я. А він таки мусить знати, ким насправді є оте Чудовисько. Десь поміж ним і Кларенсом ми можемо викрити таємницю того вбивства — а чи такого вбивства, яке може статися будь-котрої хвилини!

— Ну, є хоч такі ниточки, — мовив Крамлі стишеним голосом, сподіваючись, що й я далі говоритиму тихіше.

— Ось хоча б оце, — сказав я. — Відучора хтось живе в цьому будиночку. Тут є сміття, якого не лишали по собі ні Рой, ні я, поки ми тут разом працювали. — Я відчинив дверцята міні-холодильника. — Шоколадні плитки. Ну, хто поклав би шоколад у холодильник?

— Ти! — пирхнув Крамлі.

Я мусив засміятись. І зачинив холодильничок.

— Так, чорт забирай, це я поклав. Але ж він сказав, що сховається десь інде. Можливо, чом ні, він так і вчинив? Ну, то як?

— О’кей, — Крамлі ступив до скляних дверей. — То що ж я шукаю?

— А такого вели-и-икого недоладного крикливого журавля заввишки шість футів і три дюйми, в якого теліпаються до-о-овгі ручиська з до-о-овгими кощавими пальцями, а на фізіономії стирчить великий орлиний ніс, а над скронями — ранні залисини, а краватки в нього ніколи не гармонують із сорочками, а сорочки — зі штанами, і… — тут я затнувся.

— Вибач, що зачепив болюче, — мовив Крамлі, вручаючи мені носову хустинку. — Висякайся.

30

Наступної хвилини я вже покидав сільську місцевість горішнього Іллінойсу, а також — будиночок моїх дідуся-бабусі.

Ідучи, минув павільйон № 13. Він був замиканий на три замки і запломбований. Зупинившись, я уявив собі, як то воно було Роєві зайти й побачити, як невідомий маніяк узяв і розтрощив підстави для його, Роя, існування.

«Рою! — подумки заблагав я. — Повернись! Понавиліплюй іще гарніших Чудовиськ і живи вічно!»

І саме цієї миті повз мене промчала фаланга римських легіонерів, двічі пробігла, ще й лічачи кроки та сміючись. То була наче бистра річка шоломів із золотисто-багряними плюмажами. Таж гвардія самого Цезаря ніколи не красувалася краще й не рухалася швидше. А як вони пробігали, в око мені впав останній гвардієць. Довжелезні його ноги сіпалися, а лікті хляпали. А те, що схоже було на орлиний дзьоб, орало вітер. Я аж здушено скрикнув.

Загін забіг за ріг.

Я метнувся на те перехрестя.

«Невже Рой?!» — подумалося мені.

Але не міг же я закричати й тим самим дати людям навздогад, що в їхніх лавах бігає й один несосвітенний дурень.

«Клятий ти пришелепку!» — ледь прошепотів я.

«Ахай тобі всячина!» — промимрив, заходячи у двері комісаріату.

— Дурило! — кинув я Фріцові, що розсівся за столом, де зазвичай збирав свої наради, а наразі допивав уже шосту чашку кави.

— Досить лестощів! — вигукнув напівтевтонець. — Сідай! У нас тепер найбільша проблема та, що з нашого фільму вирізали Юду Іскаріота!

— Юду?! Його вигнали з роботи?

— Остання чутка про нього, яка дійшла до мене, така: він нализався у «Ла-Джоллі» й катався на канатці.