Читати книгу - "Трилогія смерті"

І тут я вибухнув по-справжньому. Нестримні землетруси веселощів так і проривалися на волю з моїх грудей.

Я уздрів, як Юда катається на солоних вітрах, як Рой гасає в римській фаланзі, а тоді — й самого себе, до рубця промоклого під зливою, саме в той момент, коли оте тіло полетіло з муру, а тоді знову Юду, як він, п’яний до нестями, високо літає, несений вітрами понад «Ла-Джоллою»…

Той мій моторошно-розвеселий гавкіт стривожив Фріца. Подумавши, чи не вдавився я тим своїм кудкудаканням, він затупав кулаком мені в плечі.

— Що з тобою?

— Та нічого! — видихнув я. — І все на світі!

Тут і стихло останнє моє гик-гик.

Бо явився сам Христос во плоті, шелепаючи одіннями своїми.

— О Іроде Антипасе! — возгласив він до Фріца. — Ти покликав мене на суд?

Цей актор, високий, мов із картини Ель Ґреко знятий і переслідуваний сірчаними блискавицями та грозовими хмарами теж ніби з полотен ель-ґрековських, поволі опустився в крісло, не подивившись навіть, чи ж точно туди влучає. Його сідання було актом віри. Коли ж його невидиме оку тіло куди треба сіло, він задоволено усміхнувся, пишаючись точністю свого прицілу.

Офіціантка тут же поставила перед ним блюдце з лососем без підливи й келих червоного вина.

І.Х., заплющивши очі, відкусив дрібку риби й почав жувати.

— Старий режисер, новий сценарист, — нарешті обізвався він. — Ви покликали мене порадитися щодо Біблії? То питайте. Я знаю її всю.

— Хвала Богу, що хоч хтось її знає, — сказав Фріц. — Більшу частину нашого фільму зняв по той бік моря один суперпретензійний режисер, котрий ну ніяк не міг його змонтувати у монтажному павільйоні. Меґґі Ботвін у демонстраційній кімнаті № 4. Ти прийди туди за годину, — кольнув він мене своїм моноклем, — бо маєш побачити всю цю кораблетрощу. Христос ходив по мокру аки по суху, але як перебрести навпрошки такі глибокі гівняки? І.Х., улий трохи мирри в несвячене вухо цього типа! — Тут він торкнувся мого плеча. — А ти, дитино, розв’яжи проблему відсутнього Юди, приточи кінцівку до фільму, аби натовп нас не потовк, вимагаючи назад свої кревні, потрачені на квитки, гроші.

Грюкнули двері.

І я лишився сам-один перед яснозорим небесно-блакитно-понад’єрусалимним поглядом І.Х.

Він незворушно жував свою рибу.

— Я бачу, — нарешті заговорив він, — що ти чудуєшся, чому я тут. Я — християнин. А ще хто? Я — старий шкарбун. Спокійно уживаюся з Мойсеєм, Магометом і всіма пророками. Я не обтяжую себе думками про це — я є це.

— Отже, ви завжди були Христом?

І.Х. укмітив мою щирість і пожував ще трохи.

— Чи є я Христос? Ну, це щось наче надягнути зручне одіння на все своє життя й більш ніколи вже не перевдягатися, завжди без клопоту. Коли я задивляюсь на свої стигмати, то думаю: «Так». Коли я ранок за ранком не голюся, то моя борода править мені за самоствердження. Я вже не годен уявити якесь інше життя. О, багато літ тому я, звісна річ, був допитливий, — іще відкусив, пожував. — Перепробував усе на світі. Ходив до преподобного Вайолета Ґрінера, що на бульварі Креншоу. А храм Аґабеґ?

— Я був там!

— Великі шоумени, еге ж? Сеанси, бубни. Та ніяк не могли взяти. Ще був у Норвела. Як він, досі діє?

— Авжеж! Як він блимає тими своїми великими коров’ячими очиськами! А як ті гарні його хлопчики збирають гроші бубнами!

— Мова твоя звучить геть як моя! Астрологія? Нумерологія? Святі Трясуни? Ото кумедія!

— Та й до Трясунів ходив.

— Подобається тобі їхня боротьба в грязюці? А балакання всякими мовами?

— Ага! Ну, а що скажете про Негритянську Баптистську Церкву, що на Центральній авеню? Хор Гола Джонсона стрибо-співає по неділях. Просто землетрус!

— Туди тебе до біса, хлопче! Та ти ж геть по моїх стопах ступаєш! Як це ти встиг побувати по всіх цих святих місцях?

— Шукав відповідей на кляті питання!

— А зачитуєшся Талмудом? Кораном?

— Ці запізно прибилися до мого життя.

— Дозволь я скажу тобі, що й справді припізнилося…

Я пирхнув.

— Книга Мормона!?

— Правильно, свята акулко!

— Коли мені стукнуло двадцять, я втрапив до гурту мормонського Малого театру. Й Ейнджел Мороні мене приспала!

І.Х. аж ревнув та лясь долонями по своїх стигматах.

— Свята нудота! А що ти скажеш про Еме Семпл МакФерсон?!

— Шкільні друзяки підбили мене вискочити на сцену — вона тебе, мовляв, «спасе»! Я й вибіг і вкляк навколінці. А вона лясь мене долонею подобі! Та як закричить: «Господи, спаси цього грішника! Слава, слава, алілуя!» Хитаючись, я зліз якось зі сцени та й упав друзям в обійми.

— Чорт! — лайнувся І.Х. — Еме мене спасала двічі! А потім і поховали її. Влітку сорок четвертого? У тій великій бронзовій труні? Шістнадцятеро коней та ще й один бульдозер перли ту труну до цвинтаря нагору. Хлопче! Таж Еме була відростила собі ніби-крила, але в натуральну величину. І я й досі ходжу до її храму, заради старої ностальгії. Боже, як мені її бракує. Вона ж зворушувала мене, мов сам Ісус, у тому її причандаллю на Зелені Святки. Чудо з чудес!

— А тепер ви опинилися тут, — сказав я, — Христом на повну ставку в «Максимусі». Починаючи від золотих днів за Арбутнота.

— Арбутнота? — І.Х. аж спохмурнів, пригадуючи. Він відсунув своє блюдце. — Ану ж бо, випробуй мене. Попитай! Старий Заповіт. Новий.

— «Книга Рут».

Він дві хвилини розповідав «Рут».

— «Еклезіаст»?

— Я всього його прочитаю!

І таки прочитав, усього.

«Од Іоанна»?

— Яка велич! Остання Вечеря після Останньої Вечері!

— Що? — не повірив я своїм вухам.

— Забудькуватий ти християнине! Таж Остання Вечеря не була останньою насправді. Була то «Передостання Вечеря»! Кількома днями після Розп’яття й поховання Ісуса Симон, званий Петром, разом з іншими учнями, пережив чудо я рибами на Тіверіадському озері. З берега вони помітили якесь тьмяне світло. Коли наблизилися, то побачили чоловіка, котрий стояв і смажив рибу на деревному вугіллі. Вони заговорили до нього й переконалися, що то Христос, і він мовив їм, показуючи на рибу: «Візьміть цієї риби й нагодуйте братів своїх. Візьміть моє послання й понесіть його по містах усього світу, проповідуючи при цьому прощення гріхів».

— Ахай мене грім поб’є! — вигукнув я.

— Чудово, правда? — мовив І.Х. — Спочатку Передостання Вечеря — та, котру зобразив да Вінчі, а тоді вже й Зовсім Остання Кінцева Вечеря: спожиття риби, спеченої на деревному вугіллі на пісках біля Тіверіадського озера, після чого Христос відійшов, аби навіки зостатися в їхній крові, у серцях, головах і душах. Кінець казанню.

І.Х. вклонився й додав: