Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Як я сподівався.

Жоден з мучеників «Правої руки Бога», яких ми пропустили через цю програму, не витримав більше п’ятнадцяти хвилин реального часу, але то були воїни з плоті та крові, фанатично сміливі на власній арені, але геть необізнані з віртуальними прийомами. Також вони були наділені потужними релігійними переконаннями, що дозволяли їм чинити численні звірства, та коли віра слабла, наче падала якась дамба, і зрештою їх живцем поглинала ненависть до самих себе. Міллерів розум, вочевидь, від самого початку і близько не був таким примітивним і самовпевненим, а ще в нього, вочевидь, була добра обробка.

Надворі вже мало смеркати. Я подивився на годинник і примусив себе не закурити. Постарався, щоправда, менш успішно, не думати про Ортеґу.

Райкерів чохол відчував біль у яйцях.

Міллер розколовся після двадцяти однієї хвилини.

«Гендріксові» непотрібно було повідомляти мене про це: термінал передачі даних, який я підключив до віртуального телефону, раптом ожив і почав, цвірінькаючи, видавати документи. Я підвівся й підійшов глянути, що там виходить. Програма мала причесати Міллерові слова так, щоб вони читалися як адекватні, але навіть після обробки їхній запис був практично беззв’язним. Міллер, перш ніж здатися, дозволив собі близько підійти до межі. Проглянувши перші кілька рядків, я побачив, як із маячні виходить початок того, чого я хотів.

— Зітри файлових реплікантів, — сказав я готелю й хутко повернувся до установки. — Дай йому пару годин на заспокоєння, а тоді підключи мене.

— Час з’єднання перевищить одну хвилину, що з поточною швидкістю дорівнює трьом годинам п’ятдесяти шести хвилинам. Ви бажаєте встановити конструкт до вашого надходження у формат?

— Так, це було б… — я зупинився, ще не встигнувши надягнути на голову гіпнонавушники. — Хвилинку, наскільки якісний цей конструкт?

— Я — основний синтетичний інтелект серії «Еммерсон», — докірливо відповів готель. — На максимальній якості мої віртуальні конструкти неможливо відрізнити від спроектованої свідомості, на основі яких вони створені. Суб’єкт уже пробув на самоті одну годину двадцять сім хвилин. Ви бажаєте встановити конструкт?

— Так, — не встиг я договорити, як від цих слів у мене виникло чудернацьке відчуття. — Ба більше, хай він проведе весь допит.

— Встановлення завершено.

Я знову надягнув гіпнонавушники й сів на край установки, думаючи про можливі наслідки існування другого мене всередині величезної обробної системи «Гендрікса». Мене ніколи — наскільки мені було відомо — не піддавали чомусь такому в Корпусі, і я вже напевне ніколи не довіряв якійсь машині аж так, щоби зробити це, займаючись криміналом.

Я прокашлявся.

— Цей конструкт. Він знатиме, що він таке?

— Спершу — ні. Він знатиме все, що знали ви на момент виходу з формату, і не більше — втім, зважаючи на ваш розум, він рано чи пізно висновуватиме факти, якщо не запрограмувати його інакше. Ви бажаєте встановити блокувальну підпрограму?

— Ні, — швидко відповів я.

— Ви бажаєте, щоб я підтримував формат нескінченно довго?

— Ні. Закрийте його, коли я, тобто він, коли конструкт вирішить, що ми здобули достатньо, — у мене з’явилася ще одна думка. — Конструкт носить той віртуальний локатор, який у мене ввели?

— Наразі — так. Я маскую сигнал тим самим дзеркальним кодом, яким маскував вашу свідомість. Однак через те, що конструкт не підключений напряму до вашої кортикальної пам’яті, я, якщо бажаєте, можу прибрати сигнал.

— Чи варто заради цього морочитися?

— Дзеркальним кодом легше керувати, — зізнався готель.

— Тоді залиш його.

На думку про редагування свого віртуального «я» у мене в животі утворилася неприємна бульбашка. Це було надто близько до свавільних дій, яким Кавахари та Банкрофти піддавали реальних людей у реальному світі. Вільна, неприборкана могуть.

— У вас дзвінок у віртуальному форматі, — сповістив «Гендрікс».

Я підняв погляд, здивувавшись і сповнившись надії.

— Ортеґа?

— Кадмін, — соромливо відповів готель. — Ви приймете виклик?

Формат виявився пустелею. Червонястий пил і піщаник під ногами, приколоте цвяхами блакитне небо без хмар від обрію до обрію. Високо над далеким гірським хребтом висіли стерильні світила — сонце та блідий опуклий місяць. Довкола панував кусючий холод, що перетворював сліпуче сяйво сонця на насмішку.

Клаптевик чекав на мене. На порожньому ландшафті він здавався вигравіруваним зображенням, образом якогось дикого пустельного духу. Побачивши мене, він широко всміхнувся.

— Чого тобі треба, Кадміне? Якщо хочеш справити вплив на Кавахару, то тобі, боюся, не пощастило. Вона непоправно на тебе зла.

На обличчі Кадміна промайнула веселість, і він повільно хитнув головою, неначе повністю виключаючи Кавахару з процесу. Голос у нього був глибокий і мелодійний.

— У нас із тобою є незавершені справи, — промовив він.

— Ага, ти облажався двічі поспіль, — насмішкувато відповів я. — Що тобі треба, третю спробу?

Кадмін знизав масивними плечима.

— Ну, кажуть, Бог любить трійцю. Дозволь мені дещо тобі показати.

Він змахнув рукою в повітрі, і відгорнулася частина пустельного тла, за якою відкривалася чорнота. Екран, який вона утворювала, зашипів і ожив. Показав зблизька спляче обличчя. Обличчя Ортеґи. Моє серце стиснув якийсь кулак. Обличчя в неї було сіре, а під очима, схоже, були синці. З одного кутика її рота текла тоненька цівочка слини.

Ураження станером зблизька.

Востаннє я спіймав повний заряд зі станера завдяки міллспортській поліції громадського порядку, і, хоча обробка посланця повернула мені сяку-таку свідомість хвилин за двадцять, я ще пару годин після цього був здатен хіба що труситися й сіпатися. Як давно підбили Ортеґу, було незрозуміло, але вигляд вона мала кепський.

— Це простий обмін, — сказав Кадмін. — Тебе на неї. Я припаркувався за рогом, на Мінна-стрит. Пробуду там наступні п’ять хвилин. Приходь сам, бо інакше я прострелю їй пам’ять через карк. Обирай сам.

Клаптевик усміхнувся, а пустеля зашкварчала і зникла.

Я зайшов за ріг кварталу та Мінна-стрит рівно за хвилину. Два тижні без цигарок — і на дні Райкерових легень неначе знайшовся ще один відсік.

Це була маленька понура вуличка з запечатаними вітринами та порожніми ділянками. Довкола ані душі. Єдиним транспортом у полі зору був матово-сірий катер, який чекав на узбіччі з увімкненими в надвечірньому присмерку фарами. Я невпевнено наблизився до нього, поклавши руку на руків’я «Немекса».

Коли я опинився за п’ять метрів від задньої частини катера, відчинилися дверцята, і звідти викинули тіло Ортеґи. Вона випала на вулицю мішком. Коли вона незграбно приземлилася, я прибрав «Немекс» і сторожко підійшов до неї,