Читати книгу - "Гра янгола"

– Та жінка намагалася забрати книжку силоміць, і в боротьбі із сеньйором Семпере стався серцевий напад. І все через мою паскудну книжку.

Я відчув спазми в шлунку.

– Це ще не все, – сказала Ізабелла.

– Як не все?

– Через кілька днів я зустрілася з доном Анаклето на сходах, і він сказав мені, що пригадав ту жінку. У той день, коли він її побачив, він її не впізнав, але потім йому спало на думку, що він бачив її багато років тому в театрі.

– У театрі?

Ізабелла кивнула.

Я поринув у тривалу мовчанку. Ізабелла стежила за мною з тривогою в погляді.

– Тепер мені стало неспокійно за вас. Не треба було мені це розповідати.

– Ні, ти правильно зробила. Справді зробила добре.

Ізабелла похитала головою.

– На цю ніч я залишуся з вами.

– А твоя репутація?

– Це ваша репутація в небезпеці. Я сходжу лише на мить до крамниці батьків, щоб зателефонувати до книгарні й попередити.

– У цьому нема потреби, Ізабелло.

– У цьому не було б потреби, якби до вас дійшло, що ми живемо у двадцятому сторіччі, і ви поставили телефон у своєму мавзолеї. Я повернуся за чверть години. Без дискусій.

Коли Ізабелла пішла, переконаність у тому, що смерть мого давнього друга Семпере лежить на моєму сумлінні, почала тяжко мене гнітити. Я пригадав, що старий книгар завжди мені казав, що книжки мають душу, вони наділені душею того, хто їх написав, і тих, хто їх прочитав і ввійшов до їхнього світу. Я зрозумів, що до своєї останньої секунди він боровся, щоб захистити мене, принісши себе в жертву, щоб урятувати ту суміш паперу й чорнила, де, як він вірив, зберігалася в словах і літерах моя душа. Коли Ізабелла повернулася з торбиною всіляких делікатесних продуктів із крамниці свого батька, їй досить було глянути на мене, щоб усе зрозуміти.

– Ви знаєте ту жінку, – сказала вона. – Жінку, яка вбила сеньйора Семпере.

– Думаю, що так. Ірен Сабіно.

– Це не та, яку ми бачили на старих фотографіях у тій кімнаті, що в кінці коридору? Актриса? – Я кивнув головою. – І навіщо знадобилася їй та книжка?

– Я не знаю.

Пізніше, трохи перекусивши наїдками з «Кана Жисперта», ми сіли удвох в одне велике крісло перед каміном. Ми дивилися на вогонь, і Ізабелла схилила голову мені на плече.

– Учора вночі мені снилося, що в мене син, – сказала вона. – Він кликав мене, але я не могла ані почути його, ані прийти до нього, бо перебувала в такому місці, де було дуже холодно, і я не могла рухатися. Він кликав мене, а я не могла прийти йому на допомогу.

– То був лише сон, – сказав я.

– Він здавався цілком реальним.

– Ти могла б використати його як сюжет для оповідання, – сказав я.

Ізабелла похитала головою.

– Я це вже обміркувала з усіх боків. І вирішила, що волію прожити своє життя, а не писати про нього. Зрозумійте мене правильно.

– Твоє рішення здається мені мудрим.

– А як ви? Ви не хочете прожити своє життя?

– Боюся, що я вже його прожив.

– А та жінка? Крістіна.

Я глибоко зітхнув.

– Крістіна пішла від мене. Повернулася до свого чоловіка. Ще одне мудре рішення.

Ізабелла відхилилася й подивилася на мене, насупивши брови.

– Ти щось хочеш сказати? – запитав я.

– Мені здається, ви помиляєтеся.

– У чому?

– Якось до крамниці зазирнув дон Ґуставо Барсело, і розмова зайшла про вас. Він сказав мені, що бачився з чоловіком Крістіни, таким собі…

– Педро Відалем.

– Атож. І той Педро Відаль сказав йому, що Крістіна пішла до вас, що він не бачив її й нічого про неї не знає ось уже місяць чи навіть більше. До речі, я здивувалася, коли не знайшла її у вас, але запитати не посміла…

– Ти впевнена, що Барсело це сказав?

Ізабелла кивнула головою.

– А що я такого сказала тепер? – запитала Ізабелла з тривогою.

– Нічого.

– Ви щось приховуєте від мене…

– Крістіни тут нема. Її тут не було відтоді, як помер сеньйор Семпере.

– Де ж вона тоді?

– Я не знаю.

Поступово ми замовкли, зіщулившись у кріслі біля вогню, і десь уже вдосвіта Ізабелла заснула. Я обняв її за плечі й заплющив очі, думаючи про те, що вона мені розповіла, і намагаючись знайти у всьому цьому якийсь сенс. Коли на шибках галереї заграло сяйво світанку, я розплющив очі й побачив, що Ізабелла вже прокинулася й дивиться на мене.

– Доброго ранку, – сказав я.

– Я думала, – промовила вона.

– Про що?

– Думаю прийняти пропозицію сина сеньйора Семпере.

– Ти твердо вирішила?

– Ні, – засміялася вона.

– А що скажуть твої батьки?

– Їм це буде не дуже приємно, думаю, але якось переживуть. Вони хотіли б для мене успішного торговця всіма видами ковбас, а не чоловіка, який продає книжки. Але доведеться їм змиритися.

– Могло бути й гірше, – припустив я.

Ізабелла кивнула головою.

– Атож. Я могла б одружитися з письменником.

Ми подивились одне на одного довгим поглядом, а тоді Ізабелла підвелася з крісла. Одягла своє пальто й стала застібати ґудзики, обернувшись до мене спиною.

– Мені час іти, – сказала вона.

– Дякую за товариство, – відповів я.

– Не дозволяйте їй утекти, – сказала Ізабелла. – Знайдіть її, хоч би де вона була, і скажіть, що кохаєте її, навіть якщо це брехня. Нам, дівчатам, подобається таке чути.

Тут вона рвучко обернулася й нахилилася, щоб доторкнутися своїми губами до моїх. Міцно стиснула мою руку й пішла, не попрощавшись.

5

Решту того тижня я гасав Барселоною, шукаючи кого-небудь, хто бачив би Крістіну протягом останнього місяця. Я відвідав усі місця, де мені доводилося з нею бувати, і марно обійшов шикарні кафе, ресторани та крамниці, яким віддавав перевагу Відаль. Кожному, хто виходив мені назустріч, я показував якусь фотографію з альбому, що його Крістіна залишила в моєму домі, і запитував, чи та особа бачила її останнім часом. Ніде мені не пощастило зустріти людину, яка впізнала б її й сказала б мені, що бачила її разом із Відалем за якоїсь нагоди. Дехто навіть не міг пригадати її ім’я. Ніхто не бачив її протягом кількох тижнів. На четвертий день пошуків я став підозрювати, що Крістіна покинула будинок із вежею того ранку, коли я поїхав купувати квитки на потяг, і випарувалася, зникши з поверхні землі.

Тоді я пригадав, що сім’я Відалів винаймала постійний номер у готелі «Еспанья» на вулиці Сант-Пау, за «Лісео», щоб там могли ночувати члени їхньої родини, яким після нічних оперних