Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Одначе Сергію надто кортіло порозмовляти. Родіон глядів на нього щадним поглядом: признавав, що йому теж схотілось потоваришувати з грузином. Ні, звичайно, в монастирі кожен один одному брат – але ж, по правді, це тільки формальність, хіба не так?

         Тієї миті Сергій Аврамович взявся за кружку з компотом, хлебнув з нього трохи, та начебто випивши чогось спиртного, хитнув головою і притишено мовив до Родіона:

         – Хороший морс!..

         – Морс? – перепитав Родіон Михайлович. – Не компот?

         – Морс, компот, какая разница. Расскажи-ка, как тебе тут?

         – Непогано. В цілому, взагалі, мені все подобається. Робота тут… займає голову правильними думками.

         – Думками, – зчудовано повторив Сергій Аврамович.

         Звичайно, воно так і було. Голова не забивалась лишніми міркуваннями, але ж варто від тієї роботи відійти, як до Родіона Михайловича повернулась параноя. Він з-під лоба подивився на кожного, хто сидів з ним за одним столом, боявся: а якщо хтось з них дознається про його непростиму помилку? Якщо, врешті, за ним повернеться він – що тоді йому робити? Адже Родіон пообіцяв, що напише ікони, та тільки цього ранку він здогадався, що за тим, начебто звичайним замовленням, стоїть нюанс, і йому прийдеться зробити деякі поправки в процесі малювання. «Якщо це колись станеться, – думав він, – то вирішиться назавжди моє життя. Але тієї ночі… я піддався не йому, Антихристу, я піддався… першому Звіру, верховному». Тоді Родіон вирішив, що йому потрібно перечитати Одкровення Іоанна, щоб дати відповіді на усі свої містичні питання.

         – Що буде після трапези? – спитав він у Сергія.

         – После? До четырех часов послушание, в четыре Литургия с вечерней, потом с семи часов до восьми свободное время, в восемь ужин и отбой. А тебе разве наш наместник не рассказывал распорядок?

         – Та, розказував.

         Родіон, доїдаючи, планував вже, що о сьомій вечора знайде в бібліотеці монастиря книгу Апокаліпсис, перечитає, може, дещо перепитає трактування в знаючих церковнослужителів. Єдине, що він міг наразі знати, це те, що Звірів, про яких говорив апостол в своїй пророчій книзі, було декілька, і при першому чи неуважному читанні моменти з їх описами здаються безглуздими від того, наскільки Іоанн зображує кожного з них химерно та фантастично. Так це пам’ятав Родіон Михайлович, кожного разу перечитуючи, можливо, найскладнішу книгу Біблії – та хто знає, можливо, складність її цілковито полягає в абсурді, поданому у вигляді глибокої символіки? Однак, цього разу Родіон мав уже більше знань, ніж будь-коли. Врешті-решт, він сам, можна сказати, став пророком. Щоправда, надходження пророчих видінь не було подібним до божого дару; той подув вітру, який він відчув, викликав один тільки страх, і бажання повторити те відчуття знову виявилось би рівноцінним бажанню вкоротити собі віку. Бо, саме в той момент, в іконописній, Родіону здалось, що він помирає… Його мозок оповивали безболісні хвилі, цяточки виникли перед очима. Куди там, Родіон не сподівався, що ще колись побачить білий світ: «Господи, спаси!» – прокричав він про себе, за секунду до повної темряви.

         З роздумів його пробудив голос Сергія.

         – Родион, брат, идем! Сейчас только просфоры набери.

         Біля кожного столу проносили зелений таз із шматочками проскури. Кожен брав собі жменю, поїдав, і з благословення ігумена йшов на послухання. Родіон набрав собі штучок з п’ять, і теж саме, попрямував до виходу з трапезні.

         Час трапези – єдиний, коли братія може зібратись в єдиному місці, і тому її можна справедливо зрівняти з вільним часом – однак, різниця тут в тому, що на умовному дозвіллі ченці і послушники, в основному, моляться або медитують, використовуючи метод тако званого Lectio Divina, під час якого чернець якби розмовляє з Богом.

         Для Родіона трапезний час пройшов зовсім непомітно. Загалом, іконописець був заглиблений у роздуми, і майже не чув молитов з часослову. Водночас в храмі, на кліросі уже розгортали псалтир співці, на архієрейську кафедру піднявся архімандрит Володимир, невисокого зросту чоловік, з рудою бородою та маленьких окулярах, звішених на самий кінчик носа.

         Кожен знову ставав на свій послух. І Родіон не став лінуватись. З молитвою в душі, він продовжив слідкувати за храмом.

*  *  *

         На четверту годину вечора падає церковний дев’ятий час. Раніше, за першим, третім, шостим і дев’ятим часом в монастирі взагалі був побудований розпорядок в монастирі. Тепер можна сказати, що «дев’ятий час» – це коротке богослужіння, одне із чотирьох, котре проходить протягом дня в церкві. Кожний «час» дорівнює трьом годинам, і перший починається ще в шість ранку, останній же, дев’ятий, в три години вечора.

         На коротке богослужіння в той час прийшло небагато людей. Була стара жіночка років шістдесяти, та й ще чоловік, бородатий, з виду священник, в якому Родіон зчудовано впізнав ієрея Антонія, а з ним двоє: сорокарічна, негарна жінка та грубий, невдоволений чолов’яга в інвалідному кріслі. «Дармоїди» – подумав про супутників священника Родіон Михайлович. То чого б таким ходити з ним в монастир на такі мілкі служби? «Як буде Літургія, то й познайомлюсь з ними» – вирішив Родіон, готуючи потир до Євхаристії. Він не сумнівався в тому, що трійка та прийде на головну службу – і поведе їх, звісно, Антоній. Його Родіон зовсім не сподівався побачити, і тому тепер навіть боявся, що ієрей докорятиме йому за недороблену справу – розпис храму «Неопалимої купини». «На мене там, певно, як на Мікеланджело розраховують» – сміявся про себе Родіон Михайлович. То що ж, це було справедливо, бо він навіть зовнішністю своєю (за виключенням тільки сивої бороди) походив на Буанарроті.