Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Та риси обличчя чоловіка в інвалідному кріслі також здавались Родіону жахливо знайомими. На нього не можна було дивитись без своєрідного хвилювання: могутність, грубість його рук і погляду змішувалась з безнадійною немічністю. Родіон це зрівняв з головою Голіафа: хай навіть повіки його назавше скріпились, оскал жовтуватих, гострих зубів залишав неприємний слід в душі – страх, який неможливо побороти.

         Чотири удари в дзвін оголосили початок Літургії. Зазвичай, в усі інші дні відбувається проста вечірня служба, але на свято Введення і Варвариного дня Літургія назначається ввечері, коли, не дивлячись на понеділок, приходить більше люду. Врешті-решт, саме святом Введення в храм Богородиці був освячений цей монастир.

         Гласи прозвучали з кліросів. В наві згущувався натовп. Родіон Михайлович став позад аналоями – його руки тряслись: перед цим він провів кропітку роботу над підготовкою освітлення – зовсім без електрики (за виключенням тільки світильників зверху, які зараз були вимкненими), вставляючи кожну свічку в чарунку на високих, золочених підсвічниках. Тому, увійшовши того зимнього вечору, в храмі Димитрія Солунського не можна було б чітко розгледіти чужі обличчя, та й варто було б дивитись під ноги, щоб не спіткнутись об ту ж солею. Головний недолік тут у тому, що не було сидячих місць для парафіян: деякі тіснились навіть на вулиці – вони розраховували увійти тільки тоді, коли почнеться безпосередньо Євхаристія.

         На честь Варвариного дня зібралось багато жінок, декотрі з дітьми під руку, декотрі ще з дитиною в утробі; цього дня вони молились за благословення святої Варвари на вдале заміжжя, добре сімейне життя за скромним, віруючим побутом.

         Уся братія, вдягнена в золотаві ризи зібралась в круг, звільнивши посередині місце, доріжку, котра йшла до самого вівтаря, з якого скоро, після великої єктенії, мав виходити намісник.

         Співець в кліросі виспівував глас на Введення, і зупинившись, йому прегарно відповідали хором: «На многая, і благая літа». Намовляли це жінкам, і самому наміснику Даміану. Він, до речі, з’явився вже за хвилину за дверями вівтаря опісля дияконового: «Благослови, владыко!», з кадилом в руках. Даміан, під співи парафіян і братії пройшов з ним по всій доріжці. Розкотистими рухами він поширював пахучий фіміам з кадила по всій наві. Зі золотої посудини на ланцюгах димився ладан.

         Даміан підготував його на Проскомідії, в дев’ятий час, разом із проскурою, котра потім змішається з вином на таїнстві Євхаристії.

         Тепер на російській мові звучав сто другий псалом, у відповідь з дзвінким, з натовпу «Господи, помилуй», та сто сорок п’ятий псалом. Так почалась мала єктенія. Диякони-співці цим часом не розслабляли голосових зв’язок:

Святый боже, Святый крепкий, Святый бессмертный,

помилуй нас

         Три рази проспівав з ними молодий, чорноволосий ієродиякон Патрикій. На цей час віряни при вході в храм підігнули голови, тричі охрестившись. Почалось читання Апостола і Євангелій. Тут вже не скажемо переказувати історії, які розказуються в усіх парафіях і монастирях кожну Літургію в чарівному мелодійному темпі, басистим голосом, в супровід з натовпом, членами братії – монастирського чоловічого хору, та послушниками.

         Сугубою єктенією закінчується Літургія оглашенних, а словами: «Да никто от оглашенных, елицы вернии, паки и паки миром Господу помолимся» – починається Літургія вірних, на якій уже «підготовлені», «духовно насичені» віряни можуть приймати причастя. У цей час, читаючи вісімнадцяту кафізму, відбувається перенесення Святих Дарів з жертовника, далі їхнє освячення і власне Євхаристія. Звісно, описали ми все це дійство вкрай небагато, бо насправді відбувалось воно близько двох годин, при тому ще перед причастям не забувши згадати про свято Введення, та ще на великій єктенії – зачитати декілька строк з життя святої Варвари.

         На час Євхаристії до Даміана зібралась чимала черга з парафіян. Вперед, як то й завше буває – дітей. Невідомо, чи то з містичних, чисто релігійних причин, чи на те є свій гігієнічний резон – неважливо, та це вже стало своєрідною виховною закономірністю в церкві. До речі, факт того, що батьки пропускають своїх дітей першими саме з гігієнічних причин, себто щоб їхнє чадо не приймало причастя з ложки після, припустимо, якогось ВІЛ зараженого – більш можливий та логічний, але самі батьки його, звісно, не сприймають.

         В одному з присутніх в черзі, Родіону Михайловичу нарешті вдалося впізнати ієрея Антонія. Він першим приклався до потира та прийняв Кров і Тіло Христове. За ним пішли його супутники – сорокарічна жінка, проте зроду сама Жюлі д’Еглемон, та Голіаф на інвалідному кріслі. Родіон помітив, що останній робив те з деякою відразою, і по різкому руху голови можна було б подумати, що причастя він зараз виригне на підлогу храму. Та, не дивлячись на його зовнішню грубість – така нескромність переходила б будь-які межі. Потім ієрей Антоній проводив їх до столу, за яким стояв інок Платон. На столі, на білосніжній скатертині були: керамічна чаша, поряд якої стояла посудина зі святою водою; інок налляв її в чашу та передав Антонію. Той перехрестився, одним довгим ковтком випив усе, та поклав чашу назад. Платон тоді ще дав йому зі срібного тарелю, який також стояв на столі, жмуток нарізаних шматочків проскури. Все те ж саме інок видав і супутникам ієрея, а коли до нього підкотили чолов’ягу в інвалідному кріслі – він налив більше святої води та набрав більше проскури, ніж іншим, промовляючи про себе молитву за нещасного. Після цього Антоній повів ще їх до визначної ікони «Призри на смирення». Тоді Родіон Михайлович помітив, як Голіаф в інвалідному кріслі став бурчати до жінки, що везла його – тендітної, не такої гарної, але, начебто, незалежної і гордої Жюлі д’Еглемон. Чоловік той був атеїстом – так зрозумів Родіон Михайлович, бо і поводився він в точності, як поводиться атеїст, якого з милості, «заради Бога», попрохали побувати на Літургії; він невміло хрестився, нашвидкуруч, як католик, двома пальцями й зліва-направо.