Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Ох, але до чого його страхітливе обличчя було знайомим Родіону! Воно водночас викликало і страх, і чарівливі спогади, певно, з юності. Наразі б Родіон міг тільки докоряти тому чолов’язі за відверту недоумкуватість та невдоволене бурчання в церкві, за непристойний, відразливий порух головою під час прийому причастя – але і те зробив би, скоріше, з педагогічними намірами. Так, і отож, Родіону нічогісінько не залишалось, окрім як познайомитись з ним, бо тільки так він зможе або пересвідчитись, що просто помилився, або згадає старого друга – принаймні так зараз ідентифікував його іконописець.

         Поклонившись, простоявши відпуст, Антоній попровадив пару до виходу. Поки що Родіон Михайлович не смів іти за ними. Він слідкував, допоки кожен з натовпу не покине храм, та лиш потім, попросивши дозволу в архімандрита Вассіана, старшого священнослужителя у вишуканих, злато-вишневих ризах, Родіон послідкував за Голіафом, Жюлі та Антонієм.

         У натовпі їх було не важко знайти. Хоч люд не надто поспішав покидати храм, трійця виднілась ще з нави.

         Родіон, на мить схвильовано завагавшись, рушив до них.

         – Здрастуйте, – звернувся він, по звичці просячи благословення у Антонія.

         Тут же сталась заминка з боку ієрея. Не дивлячись на складені, щиро простягнуті руки Родіона Михайловича, він чогось не брався його благословляти. В іншому випадку це виявилось би проявом сумніву, або навіть неповаги зі сторони духовного лиця. Про таке в першу чергу подумав Родіон Михайлович, чий неспокій в душі одразу перебив здорове мислення. Йому гадалося, наче Антоній вмисне не благословляв його через те, що знав про його зрадництво перед Богом. «Але ж звідки він би міг про це знати? – міркував Родіон. – Звичайно по очам. Мою помилку видно в самому погляді, і якщо її бачить Антоній, то її обов’язково бачитиме і намісник, і братія».

         Тим не менш, Антоній, зустрівши іконописця, не міг би потім певно сказати – злякався він чи здивувався. Проте, що можна точно сказати, так це те, що відчуття то було зовсім відмінним від того, як його собі уявляв Родіон Михайлович.

         – Что… Что вы здесь… – хитав головою Антоній. Нарешті побачивши, що Родіон протягує до нього руки, промовив: Ах, теперь я у вас должен благословения просить.

         Іконописець багатозначно посміхнувся. Така відповідь від священника не здалась йому доволі ввічливою.

         – Как же, вы стали на послушание? – благословивши, питав його Антоній.

         – Саме так, – відповів Родіон Михайлович. При цьому погляд його уникав очей Антонія.

         – Как же так… А ведь мы вас всё ищем, обзвонили. Без вас наша церковь не расписывается, не строится.

         Родіон приємно здивувався таким словам. «Якщо Бог не простить мене, то принаймні простить суспільство, бо воно окреме від Господа… А в суспільстві я мав хоч якийсь посаг».

         – Тоді, про церкву, до речі, скажете, що я більше там не з’являтимусь, – сказав він.

         – Не будете появляться?

         – Так.

         – Почему же? Ведь без вас мы не можем. Вы были нашим двигателем.

         – Тепер я в монастирі.

         – Нет, но что же случилось, Роди…

         – Ми ще довго тут будемо!? Скільки уже можна, блядь! – закричав позаду чоловік в інвалідному кріслі. За останнє слово його супутниця аж за ручки струснула транспорт, на якому той вимушено сидів.

         Родіону цей голос наче б ударив в голову. Невже це той самий…

         – Виктор Васильевич! Сквернословие, да еще и в монастыре…

         Антоній продовжував сентенцію, але Родіон Михайлович вже її не чув. Віктор. Вітя Фідемчук. Його найкращий шкільний друг. Тоді, років тридцять п’ять тому, він носив доволі смішну, проте модну в той час зачіску, що звалась «маллет», за що вулична шпана, – котра не надто його поважала через задерикуватість, – часто прозивала Вітю «ласковим маєм». О так, але кожного разу, коли це ставалося, коли чув, що його насмішкувато зрівнюють з Шатуновим – він вибухав з гніву, та бив, чим тільки попало.

         Поволі згадуючи миті з юності, Родіону стало вкрай соромно. Перш за все – за своє положення, в якому він наразі опинився. Як же це нестерпно, адже він став якимсь ветхим, бородатим ченцем. Де ж тепер дівся той спритний, та скромний юнак?  Хто так лихо завернув його життя? Сам Родіон, чи Господь? В чиїх руках його доля? В чиїх руках доля Віктора?

         Родіон подивився на свого друга. Від нього, теперішнього, зовні не залишилось нічого спільного з тим забіякою. На відміну од Родіона, Віктор, однак, залишився вірним своєму скептицизму. Він, можна сказати, справився зі своїм нещастям – інвалідністю, тим часом як Родіон, ледь витримавши смерть дружини, став недолугим, як би сказав Сергій Аврамович, «мцирем», чия вина, – здається, несправедлива, – перед власною сім’єю і Богом є непростимою. Він згрішив проти себе самого. Значить, саме так судилося, бо окрім слів каяття, Родіон не шукав причин свого нещастя. В цьому й криється різниця між Віктором та Родіоном: перший бачив причини свого горя, і пояснював їх власними недоліками – єдина його проблема стояла в тому, що з цього силогізму він робив неправильний висновок, адже навпаки, гордився «мінусами» в своєму характері . В Родіона же, з того часу, як померла дружина, цілковито лідирував у голові релігійний містицизм.