Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Слушайте, мы уже идем, но будем к вам обязательно возвращаться, чтоб все-таки узнать, что у вас стряслось, – звернувся Антоній до нього, коли закінчив відчитувати Віктора.

         Уже на виході з території монастиря, Антоній попросив своїх супутників відійти, під приводом приватної розмови.

         – Возвращайтесь, Родион Михалыч. Мне про вас всё говорит этот… Петр Сергеевич.

         Родіон не міг згадати, про кого говорив ієрей.

         – Ну, Костычев. Прихожанин наш. Он очень хочет с вами поговорить, но не сообщает, по какому поводу – тем не менее, дело у него важное.

         – Приватне, – кивнув Родіон Михайлович.

         – Так что? – допитувався Антоній.

         – Батюшка, я поки що не збираюсь покидати монастир. Тут… мені краще. Але Петру Сергійовичу передайте привіт.

         – Но что же у вас случилось? Вы так резко покинули нашу обитель.

         – Приходьте іншим разом, і дізнаєтесь. Та, ще одне вас прошу – не розказуйте тому грішному інвалідові, хоча б кілька днів, хто я такий, та не називайте йому моє ім’я.

*  *  *

         Послання від Іоанна Богослова, власне, як і вся Біблія (в особливості – Старий Заповіт) – розраховані, записані для юдеїв, а не для всього людства. Бо, дійсно, якщо взяти звичайного європейця з десятого століття, котрий не надто знається на географії – себто простого міщанина, то церкви, до яких на початку книги звертається апостол, будуть здаватися йому зовсім незрозумілими. Ефес, Смирна, Пергам, Фіатира, Сардис, Філадельфія, Лаодикія. Для простого читача, – в числі яких був і Родіон Михайлович, – ці назви поки нічого не символізували. Якщо звертатись до самої книги (бо, звичайно, відповіді на біблійні питання прийнято знаходити в самій Біблії), то можна дізнатись, що це сім церков Азії, які пізніше будуть тлумачитись Іоанном як сім світильників. Але от що вони освітлюють?

         Таким питанням задавався Родіон Михайлович. Він розумів, що наразі, на початку «Одкровення», не знайдеться вартих уваги варіантів відповіді. Перед ним стояла задача дізнатись, хто такий Антихрист. Після власного видіння над Родіоном панувала впевненість, що Антихрист – саме не хто інший, як Андрій Прокопович. Так ось, натяк на нього, на його точні наміри шукав Родіон в книзі Іоанна Богослова.

         «Апокаліпсис» він узяв на вільному часі з монастирської бібліотеки. Це невелике видання – з двадцять п’ять сторінок, – йому люб’язно видав послушник Андрій. Книгу «Одкровення» нечасто видають окремо від Біблії, але Родіон Михайлович узяв саме таку, бо хотів сфокусуватись тільки на ній.

         Уривок з сімома церквами Родіон перечитував з чотири рази. Він був впевнений, що в кожному словосполученні тут ховається багато глибший сенс, ніж воно може здатися. Варіант про те, що все написане в книзі – абсурд, Родіон Михайлович, щоправда, ірраціонально виключав. Це скоріше, будувалось на власно пережитому досвіді, пов’язаному з чудесним видінням. Отож, Родіон довіряв Іоанну, як самому собі.

         В другому розділі він прочитав фразу, котра подекуди повторюється в Євангеліях, з уст Ісуса: «Имеющий ухо да слышит…». Ці слова в «Апокаліпсисі» пише не сам апостол – їх велить написати «Перший і Останній» в зверненні до церков. «Але тут виходить, що Перший і Останній – виключно Бог, званий Отцем», – міркував пізніше Родіон, вже прочитавши книгу до кінця. Такий висновок засновувався на тому, що в «Одкровенні» саме Сина – Спасителя, Іоанн прозивав тільки Агнцем Божим. Завдяки цьому Родіон Михайлович вибудував основну суть книги: вона загалом підіймає питання Старого Заповіту – відношення людини з Творцем; в Новому Заповіті з’являється Ісус Христос – який не представляє собою саме Царство, але є шляхом до нього. Після своїх численних життєвих помилок Родіон з жалем зрозумів, що після гріхопадіння, між Богом і людиною – велика прірва, та тільки путь через неї, власною жертвою проклав Ісус.

         Отож, не тямлячи, в чому полягає звертання до семи церков, Родіон з бібліотеки направився до ієромонаха Володимира – постриженого в Київській духовній семінарії, відповідно знавця біблійного тексту.

         Як виявилося, в келії Володимир бував тільки зранку – на підйомі, та увечері – на відбої. Весь інший час Володимир проводив у своєрідному Lectio Divina, тільки в церкві. Стоячи з псалтирем біля кліросу, він якби в медитації вмів розмовляти з Богом. Це особлива практика, якій навчається чернець в бажанні пізнати Всевишнього. Ті, хто в монастирі не здатний (з причин стану здоров’я) служити послух, проводив у подібній молитві цілісіньку добу.

         В храмі Димитрія Солунського Родіон побачив ієромонаха за описаним вище заняттям. Цього чоловіка Родіону порекомендував бібліотекар – коли іконописець спитав, де в монастирі можна знайти досвідченого теолога. Послушник Андрій підказав йому Володимира, вказавши шлях до церкви.

         Родіон неабияк хвилювався підійти до нього. Він розумів, що ієромонаху зовсім немає діла до нього. Володимир же був таким: високий, з метр сімдесят п’ять, звісно, в чорнявих рясах. Вздовж його підборіддя, від вуха до вуха простягалась темна, недовга борода. З-за спини Родіон не міг розглядіти його зморшкуватого, мов старезний, вижатий лимон, лиця. Тим не менш, йому легко вдалося помітити, що ієромонах заклопотаний виключно власними думками – про це свідчило повне заціпеніння Володимира. Свої по природі широкі плечі він притиснув, певне, в честь покірності Богу – так він концентрувався на власній душі.