Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

На коротку мить він відвів назад її голову і поглянув просто в очі, щоб осягнути повний сенс їхніх дій, наче освітлюючи їх прожектором свідомості. Їхні погляди були більшим доказом інтимності, ніж те, що мало от-от статися.

Тоді Даґні відчула дотик шорсткої мішковини до плечей. Вона лежала на мішках з піском, бачила перед собою видовжені тіні ніг, тугий блиск панчіх, відчувала, як його рот притискається до її кісточки на нозі; нестерпно повільно його цілунки поповзли вгору — так, наче він бажав заволодіти її формою за допомогою вуст. Зуби Даґні увійшли у плоть його руки, вона відчула, як його лікоть відсуває набік її голову, а рот впивається в її губи з болісним натиском. Коли в неї аж стиснулося горло від висхідного руху, що звільнив і об’єднав тіло в нескінченному шоку насолоди, Даґні повністю розчинилась у рухах його тіла, в палючій жазі, яка накочувала знову і знову. Вона наче втратила свою особистість, перетворившись на нескінченний потяг до неможливого. І раптом з’ясувалося, що неможливе є можливим, вона зойкнула і завмерла, знаючи, що в цьому світі більше немає чого бажати.

Він лежав горілиць поруч з нею, вдивляючись у темряву гранітного склепіння. Даґні роздивлялась його витягнуте на нерівних схилах мішків тіло, немов рідке від розслаблення, бачила чорний клин накидки, що лежав на колії біля їхніх ніг. На склепінні поблискували намистини вологи. Вони повільно скочувалися, затікали в невидимі щілини, неначе фари віддалених автомобілів. Коли він заговорив, його голос звучав так, наче він тихо продовжував відповідати на її невисловлене запитання. Наче більше не мав чого від неї приховувати, наче тепер був зобов’язаний оголити перед нею душу так само просто, як оголив тіло.

— Ось як я спостерігав за тобою протягом всіх десяти років. З підземелля під твоїми ногами. Знаючи про кожен твій крок там, нагорі, в офісі на вершечку будівлі, але ніколи не бачачи тебе, ніколи не маючи тебе достатньо… Десять років ночей, які я провів, чекаючи, коли зможу на тебе поглянути тут, на платформі, коли ти сідатимеш до потяга. Щоразу, коли надходив наказ причепити твій вагон, я про це знав. Я чекав і дивився, як ти спускаєшся рампою, і мріяв, щоб ти не йшла занадто швидко. Твоя хода така особлива, я впізнав би її будь-де. Те, як ти йдеш. Ці твої ноги. Спочатку я завжди бачив твої ноги, як вони поквапливо пересуваються додолу рампою, як проходять повз мене, поки я дивлюся з затемненої колії. Думаю, я міг би зробити скульптуру з твоїх ніг, — я їх так добре знаю, я вивчив їх навіть не очима, а пучками пальців, поки дивився, як ти проходиш, поки повертався до роботи, поки приходив додому перед самим світанком, щоб поспати три години, хоча це й так мені не вдавалося…

— Я люблю тебе, — сказала вона тихим, майже безбарвним голосом, позначеним лише делікатним звучанням юності.

Він заплющив очі, наче дозволяючи цьому звучанню осяяти всі ті роки, що лежали позаду.

— Десять років, Даґні. Крім того періоду, коли я протягом кількох тижнів мав можливість милуватись тобою безпосередньо, я не міг до тебе дотягнутись, але ти, принаймні, нікуди не квапилася, ніби перебувала на освітленій сцені, на приватній, спеціально для мене обладнаній сцені. Тож я милувався тобою протягом багатьох годин, багато вечорів поспіль. В освітлених вікнах офісу «Лінії Джона Ґолта». І однієї ночі…

Їй перехопило подих.

— Тієї ночі то був ти?

— Ти мене бачила?

— Бачила твою тінь на тротуарі. Бачила, як ти походжаєш сюди-туди. Це скидалося на боротьбу. Було схоже на…

Вона замовкла — не хотіла промовляти слово «мука».

— Так воно й було, — тихо відповів Ґолт. — Тієї ночі я хотів увійти досередини, побачити тебе, заговорити… Тієї ночі я найближче підійшов до того, щоб зламати свою присягу, коли побачив, як ти впала на стіл, побачив, що ти зламалася під вагою свого тягаря…

— Джоне, тієї ночі я думала саме про тебе. Тільки я не знала…

— Зате я знав.

— …усе своє життя я хотіла тільки тебе і заради тебе все робила…

— Я знаю.

— Джоне, найскладнішим був навіть не той момент, коли я покинула тебе в долині, а…

— Твоя радіопромова в день твого повернення?

— Так! Ти її слухав?

— Звісно. Я радий, що ти це зробила. Це було неймовірно. І… Я й так про все знав.

— Ти знав… про Генка Ріардена?

— Ще до того, як побачив тебе в долині.

— Коли ти про нього довідався — ти очікував цього?

— Ні.

— Це було… — вона замовкла.

— Складно? Так. Але тільки перших кілька днів. Наступного вечора… Хочеш, щоб я розповів тобі, що я зробив, коли довідався?

— Так.

— Я ніколи доти не бачив Генка Ріардена, тільки його фотографії в газетах. Я знав, що того вечора він у Нью-Йорку, на якійсь конференції великих промисловців. Я хотів просто на нього поглянути, тому вирушив туди і зачекав біля входу до готелю, де відбувалась конференція. Під навісом усе було яскраво освітлено, але далі, на самому тротуарі, знову згущувалась темрява, тож я міг добре бачити, але мене видно не було. Навколо тинялося кілька нероб і волоцюг, сіявся дощ, і ми тулилися до стін будівлі. Членів конференції, коли вони почали виходити назовні, можна було легко вирізнити за одягом і за манерами — демонстративно розкішні костюми, владна, але сором’язлива поведінка, наче вони щосили намагалися відповідати обраному образу. Було там кілька водіїв, які підігнали до входу їхні автомобілі, було кілька репортерів, які затримували їх, щоб поставити запитання, а ще якісь прихвосні, які зазирали їм до рота. Ті промисловці були виснаженими людьми — постарілі, мляві, ошалілі від силкувань приховати невпевненість. А потім я побачив його. Він був у дорогому плащі, мав на голові крислатого капелюха, що нависав над очима. Рухався швидко і впевнено — таку впевненість ще треба заслужити, і він це зробив. Деякі з його колег кидалися до нього з запитаннями — магнати, що поруч з ним здавались лакузами. Я дивився, як він стояв, тримаючи руку на дверцях автомобіля і піднявши голову, бачив скупий