Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Л. Троцький з оточенням цинічно спостерігали, як під ударами кіннотників Шкуро гинуть без належної кількості боєприпасів бійці махновської дивізії (з 50 тис. повстанців 30 тис. узагалі не мали зброї). Ослабленням її позицій обернувся й наказ Л. Троцького від 4 червня про передислокацію деяких її частин на північну ділянку фронту, де стався масштабний прорив білих. Розуміючи це, Н. Махно в грубій формі відповів керівнику військового відомства РСФРР відмовою.

Ситуація ускладнювалася тим, що непокору Н. Махно виявляв в умовах створення Воєнно-політичного союзу радянських республік (відповідне рішення було ухвалене 1 червня 1919 р.). Об'єднання військових потенціалів супроводжувалося ліквідацією власного командування армій УСРР, армій Українського фронту. Реввійськрада республіки переформувала українські частини в нові армії і підпорядковувала їх Південному фронту. Демарш Н. Махна виглядав загрозливим прецедентом.

Тому Л. Троцький і X. Раковський поспіхом оголосили «батька» поза законом. Негайною реакцією стало повідомлення червоного командування про відставку Н. Махна з посади комдива.

До того ж він закликав своїх бійців не підкорятися надалі керівництву Червоної армії (єдиним з вищих командирів, з яким знаходилося порозуміння і збереглася взаємоповага, залишався В. Антонов-Овсієнко) й повернутися у «рідний» район Гуляйполя, звідки козаки в результаті зміни воєнної ситуації також змушені були поспіхом відступати, не встигнувши провести черговий, IV з'їзд повстанців, запланований на 15 червня, відкривши білим дорогу у тили червоних.

Останнє стало приводом для гучної справи «Штабу імені батька Махна». Спеціально створений Надзвичайний військово-революційний трибунал Донецького басейну (голова – Г. П'ятаков, члени – С. Буздалін і Р. Фарбман), розглянувши справу, іменем РСФРР постановив: «Так званий «Штаб Махно» винен у дезорганізації Радянської влади в Гуляй-Польському районі, тобто саме в одному з найважливіших районів прифронтової з білими смуги. Це створило слабке місце, яке швидко намацали білі (що доводиться листом ген. Шкуро до Махна), по якому під час наступу білі вдарили передусім. Тут утворився прорив, ввірвавшись через який білі вдарили Червоній Армії у фланг і в тил. Під час панічного відступу махновських частин, що почався, штаб після взяття білими Гуляй-Поля розбігся…»

Звинувативши членів штабу Михалкова-Павленка, Бурбигу, Олійника, Коробка, Костіна, Полуніна і Добролюбова у зраді революції і «махновському розкладі», усіх перерахованих було засуджено до розстрілу.

Сам Н. Махно із загалом в кількасот чоловік прибув у Великий Токмак. Тут сталася зустріч з групою анархотерористів Марусі Никифорової. Остання випрохала у «батька», який був переповнений жадобою помсти, кругленьку суму (за деякими даними, 500 тис. крб.) на організацію вбивств більшовицьких вождів у Москві, Харкові й Києві (зокрема, В. Леніна, Л. Троцького, Г. П'ятакова, X. Раковського та ін.).

Вдало маневруючи між лінією фронту, що розділяла білих і червоних, завдаючи по одних і других раптових дошкульних ударів і швидко зникаючи, загін Н. Махна, зрештою, опинився в радянському тилу і біля с Компаніївка об'єднався з бійцями М. Григор'єва. Формацію числом менше 2 тис. чоловік найменували Революційно-повстанською армією України, її головнокомандуючим став М. Григор'єв. Він мав підкорятися рішенням армійської РВР, головою якої обрали Н. Махна. Після гострих суперечок ідеологією руху було визнано анархізм, а з М. Григор'єва взято зобов'язання припинення єврейських погромів.

Однак міцного об'єднання двох повстанських загонів не сталося через різні орієнтації їх командирів. Якщо М. Григор'єв прагнув об'єднатися з денікінцями й допускав союз з С. Петлюрою, то Н. Махно поривався воювати з білими (в тому числі й через особисту трагедію – загибель у боях з останніми його брата Григорія – начальника спільного штабу) й не довіряв С Петлюрі.

Останнього «батько» підозрював у подвійній грі, бажанні домогтися порозуміння з А. Денікіним, незважаючи на досягнуту угоду між УНР і РПАУ У зв'язку з цим начебто Н. Махно вступив у зговір з кількома галицькими офіцерами для вбивства головного отамана військ УНР. Однак план замаху під час особистої зустрічі Н. Махна з С. Петлюрою зірвався, оскільки особистого контакту двох діячів не відбулося. А надалі про будь-яку співпрацю, звісно, годі було й мріяти.

Суперечності з М. Григор'євим розв'язалися вбивством останнього і його прихильників прямо під час з'їзду повстанців і селян Херсонщини в с Сантові 27 липня 1919 р. Через три дні в с Добровеличівка до «батька» приєдналися старі махновські частини, що до того знаходилися під червоноармійським командуванням у складі 58-ї стрілецької дивізії, однак під впливом антирадянської пропаганди вчинили заколот і повернулися поближче до рідних домівок. На останньому чиннику слід особливо наголосити – типовою рисою повстанства було небажання воювати за країну, за народ в цілому, невміння вести бойові дії в складі регулярних армій. Хоча свої дії махновці пояснювали тим, що Червона армія кидає Україну напризволяще (вона справді відступала під натиском білих), а вони готові воювати і проти білих, і проти червоних, однак, звісно, «в рідних місцях».

Оперативно було проведено зміни: обрано новий склад РВР, затверджено нову структуру армії, яка тепер повинна зватися РПАУ(м), тобто махновською, щоб не плутати з об'єднаною з григор'євцями. Загальна кількість бійців досягла 15 тис, а разом з обозами – понад 30 тис. В обозі нараховувалося 12,5 тис. бричок і підвід. Військова формація втратила мобільність, рухливість, а сила Добровольчої армії виявилася такою, з якою махновці ще не стикалися. Почався відступ з одночасним наростанням суперечностей з червоними. Останні, після того як Н. Махно знищив М. Григор'єва та відчуваючи скруту, намагалися залучити РПАУ(м) до боротьби з Добровольчою армією. Н. Махно не хотів відступати з червоними у північному напрямку. Він не лише відмовився виконувати відповідні накази, а ще й намагався скористатися з ускладнення фронтової обстановки, вдавався до спроб роззброєння тих частин, що відступали, а їх особовий склад переконував у необхідності приєднання до повстанців.

Паралельно «батько» вимагав від радянських властей свого призначення командувачем Червоною армією Півдня України – тобто усіма військами червоних, що ще залишалися на Херсонщині. Поступово він зміг непогано розібратися у фронтовій ситуації, зрозумівши, зокрема, й на основі розвідувальних даних, що тили у білих практично незахищені, там створюється вакуум, прорвавшись у який можна не лише самозберегтися, а й стати господарем у регіоні. Білогвардійці ж, зайняті на театрі воєнних дій з Червоною армією, навряд чи знайдуть потрібні резерви для протидії. Вдало вийшовши кілька разів з оточень, махновці у вирішальному бою біля с Перегонівка здобули блискучу перемогу й швидко пішли пересуватись по тилах білих. Були