Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Армія швидко зростала, перетнувши межу в 100 тис. чоловік. За визнанням воєначальників різних таборів, воювали махновці вдало. Загалом це не дивно. До 70 % повстанців мали досвід участі в боях Першої світової війни, застосовували різні хитрощі, до яких були не готові суперники. Та ще більше важила самовідданість, замішана на вірі в торжество справи, за яку змагалися, – земля, воля, свобода. Зростав і авторитет Н. Махна, про якого поширювалися легенди. А його армія контролювала територію розміром в дві губернії. Денікінський тил зазнав величезної руйнації. Більше того, мають сенс ті дослідники, які вважають, що глибинний повітовий центр, село Гуляйполе, справляв такий вплив на розвиток подій, який виходив далеко за межі регіональних меж і не міг не враховуватись у планах і політиці великих військово-державних сил. Загалом це унікальне явище не лише вітчизняної історії.

Чималу роль, безперечно, відігравали і непересічні особисті якості Н. Махна. Він володів безперечним даром впливу на людей, метким мужицьким розумом, винятковою витривалістю, природним військовим талантом. Ці якості сполучалися з браком системної освіченості, психічною неврівноваженістю, нападами вбивчого гніву, маніакальною підозрілістю, періодичною схильністю до пияцтва, банальної непристойності. Синонімом махновщини був анархізм – не стільки в сенсі ідеологічного обґрунтування шляхів досягнення бездержавної організації суспільства («система влади суспільної»), скільки як вияви абсолютного безладдя («анархія – мати порядку»).

Нездатність передбачити стратегічну перспективу, невміння навіть істотно наблизитись до спроби її бодай скільки-небудь предметного (хай не в повному розумінні – теоретичного) обґрунтування були іманентною рисою не лише махновщини, а й усіх інших проявів повстанства.

Повстанству не судилося дійти не те що до самостійного державотворчого шляху, а й наблизитись до розуміння історичної місії держави взагалі, усвідомити, що держава, в тому числі національна, – категоричний імператив часу. Виступаючи проти держави як такої, повстанство обмежувало мету вузькорегіональними завданнями, реалізувати які без державних важелів було елементарно неможливо. А відтак воно з неминучістю потрапляло у глуху безвихідь і було приречене на неминучу поразку, яка наступала рано чи пізно.

Що ж до іноземних окупантів – то, не висуваючи завдання боротьби з ними на міждержавному рівні, обмежуючись протиборством на обмежених «рідних» теренах, досягти кінцевого успіху було також нереально.

І все ж повстанська стихія розливалася в Україні широким морем. А загони Нестора Махна становили значну силу. Після того як у вересні 1919 р. в районі Голта – Умань вони були оточені денікінцями і зазнали великих втрат, повернули на південь. Під час цього рейду до Н. Махна приєднувалися селянські повстанські загони. За відомостями Катеринославського губпарткому, махновські загони налічували восени понад 25 тис. повстанців, з них – 6 тис. кавалеристів. На озброєнні вони мали 51 гармату, 4 бронепоїзди, 4 бронеавтомобілі, багато кулеметів.

З кінця жовтня і до початку грудня повстанці утримували Катеринослав, Кічкас, Нікополь, Апостолове. Під командою Н. Махна були й окремі радянські загони. Ця обставина певною мірою полегшувала проведення серед махновців політико-виховної роботи комуністами, які дотримувалися суворої конспірації, бо махновське командування нещадно знищувало виявлених більшовиків.

Контррозвідці Махна вдалося арештувати члена Олександрійського ревкому Д. Полянського, члена Катеринославської більшовицької організації М. Азарова та інших. Усіх їх розстріляли. Але пропаганда, яку вони вели, не була марною. Значна частина повстанців з махновських загонів вступила до лав Червоної армії.

Нестор Махно і підрозділи його революційної армії продовжували завдавати значних клопотів Радянській владі і в завершальному році громадянської війни – 1920-му. «Батько» дуже вміло використовував, свідомо поширював всюди тезу про те, що саме він врятував ситуацію в 1919 p., перешкодив А. Денікіну взяти Москву, реставрувати дореволюційні порядки. В умовах дедалі більшого схиляння широких мас у бік нової влади така тактика тривалий час спрацьовувала. Більше того, вона не дозволяла червоним командирам форсувати відверті дії проти «захисника народних інтересів». Було зрозуміло, що поспішними репресивними заходами можна буде лише викликати додаткові симпатії до «батька».

Тому, маючи безперечну перевагу, керівництво червоних (Й. Якір, Ф. Левензон, І. Криворуков), зайнявши основну базу Н. Махна – Олександрівськ (1,5 тис. кіннотників і 6 тис. піхотинців), деякий час допускали в місті фактичне двовладдя, розпочали переговори, зробивши основний розрахунок на роз'яснювальну роботу серед махновців. Не вдовольняючись обіцянками Н. Махна про черговий союз з червоними, останні переконували рядових повстанців у необхідності повного підпорядкування Радянській владі, командуванню РСЧА.

Слід констатувати, що розрахунок на моральний розклад в рядах махновців, а не їх фізичну ліквідацію, в той момент значною мірою виявився виправданим. Вдалося розколоти навіть Реввійськраду Повстанської армії, частина якої звернулася до рядових вояків з відозвою. В ній, зокрема, говорилося: «Настав край одиночній боротьбі з реакцією, настав край партизанщині: перед нами стальний мур Червоної Армії, на долю якої припадає ще остаточна ліквідація решток розпорошених на всіх напрямках Добровольчої армії. Велике це завдання Червоної Армії, товариші повстанці! їй треба визволити ще весь південь, остаточно знищити на Україні контрреволюцію.

Нашим завданням нині є влитися в Червону Армію. Прийти на допомогу товаришам червоноармійцям в нашій спільній боротьбі з капіталом.

Зміцнити фронт – допомоги трудящим перемогти контрреволюцію.

В ряди Червоної Армії, на останній і вирішальний бій».

На початку січня позначився масовий відхід бійців з Повстанської армії. Навіть на думку начальника штабу армії В. Білаша, до 50 % махновців готові були перейти на бік червоних. Однак радянське керівництво вважало, що в селянському середовищі ще зберігається вплив махновської ідеології, для масового розвінчання якої просто бракувало пропагандистських кадрів. А відтак вирішено було зліквідувати формування Н. Махна військовим способом. Власне, нічого нового в такому розвитку подій не було. До цього йшлося уже тривалий час. Ще в грудні 1919 р. на VIII конференції РКП(б) один з керівних діячів КП(б)У Я. Яковлев (Епштейн) наполягав: «Ліквідувати всі банди і ті повстанські організації, які сьогодні б'ють Денікіна і які завтра будуть для нас значно загрозливіші. Ніякого почуття вдячності щодо них бути не може. Тут один шлях, шлях безпощадності, найрішучишої ліквідації цих загонів».

Паралельно докладались зусилля до розвінчання культу «батька». В перші дні січня 1920 р. член Реввійськради 14-ї армії Г. Орджонікідзе телеграфував ЦК РКП(б), редакціям «Правды», «Бедноты», «Известий ЦИК» про неприпустимість популяризації імені «батьки», «який як і раніше вороже налаштований проти Радянської влади… Особливо загрозлива така популяризація під час нашого просування в повстанський район. Фактично – Махно не керівник повстання; народні маси в цілому повстають проти Денікіна, за Радянську владу».

Л. Троцький, як відомо, ще з середини 1919 р. прагнув до ліквідації махновщини, повстанства. І будь-яке відтермінування здійснення