Читати книгу - "Яса. Том 1"

Гарматна стрілянина не вщухала ні на годину, жінки та діти тулилися в льохах і ямах, вилазили звідти, тільки щоб погребти померлих. Старшинська біла челядь юрмилася в замку. Козаки воліли лишатися на валу: дивитися в очі вогневій та шабельній смерті було легше, ніж голодній і моровій. Туск і зневіра стояли в їхніх очах. Якщо й оглядалися в північний бік, то в безнадії.

У ровах загнивалися трупи, коли повівав західний вітер, сморід стояв — не продихнути, козаки боронилися од нього полином, канупером та м’ятою. З живих дерев обдирали кору, товкли в ступах, варили з кінськими кістками, виловили всіх голубів біля церкви, а також горобців і ластівок. В місті об’явилися грабіжники, вбивали людей за коробець борошна, і впіймати їх не могли. Бо й не вельми ловили. Одна була втіха, одна надія, що й ворог доїдає рештки запасів.

Анастас Дмитрієв виміркував комонну вилазку через Бершадську браму — з того боку турки майже перестали пильнувати, але міщани їх не пустили, «йдіть піші, — сказали, — а на конях ви втечете». А піша вилазка — не вилазка, треба було промчати од брами до лісу в одну мить.

Пізнього вечора з п’ятниці на суботу ладижинці знову бачили лихе знамення: по небу біг вогняний кінь без вершника, а за ним тягнувся кривавий слід. Ранком те знамення справдилося: турки кинули стрілою перехопленого листа сотника Падалки до свого тестя в Бар, у котрому той писав, аби тесть не сподівався на захист гетьманських військ та втікав на лівий берег: гетьман одступив аж за Дніпро. Сотник Падалка родом із Ладижина, торік разом із Тетерею передався Самойловичу, руку впізнали писар і війт. Городова старшина враз стратила віру, поклала одчинити туркам браму.

II

Голубий, на дві половини, шовковий гетьманський намет стояв під дикою яблунею. Яблучка були ще зелені, не яблучка — бубочки. В гущавині гніздилися плиски, які вже насиджували яйця. Птахів розполохали гомоном, а потім вони вернулися, сіли на гніздо, але пташата, либонь, вже не виведуться — яйця захололи. Намет стояв у невеличкій долинці, перед наметом височів пагорб, з якого видно в обидва боки лівий дніпровський берег, а також берег протилежний, правий, — високий, гористий, зі стрімкими кручами, зі схожими на могили горбами, місцями лисими на маківках, а подекуди порослими лісом. На горбах іноді з’являлися верхівці — маленькі, наче шахові фігурки на дощці, — й зникали. «Не птахи, не перелетять», — думав гетьман. Одного разу троє вершників на низеньких, буланої масті конях спустилися до самої води, прогарцювали під кручею, пустили по стрілі й щезли. Стріли не долетіли й до половини Дніпра. Либонь, вершники й самі знали, що стріли не долетять до табору, — в такий спосіб виявляли зненависть і зневагу. Табір розкинувся в ліву сторону од гетьманського намету — сердюки, гармаші, далі все інше військо, а ще далі — стрільці князя Ромодановського, донці й калмики. Під берегом стояли більші й менші човни — їх зібрали по Дніпру. На них три дні тому переправилося на цей берег військо. Ромодановський радив виґрунтуватися на горбах по той бік, аби в слушну годину можна було рушити в похід, Самойлович його ледве переважив. «Послухайся дурня, й сам станеш дурнем. А дурнів, як відомо, б’ють», — буркотів гетьман під ніс, але так, щоб ніхто не чув. Тепер був спокійний. Спробують турки переправитись — переб’ють їх по частинах. Роз’їзди пильнують по Дніпру на кілька миль угору і вниз.

Самойлович лежав на пагорбі на купі попон, накритих килимом. Йому нездужалося. Горностаєвої, з павиними перами шапки не знімав. Кашлюк напав дуже до речі. Попив джерельної води, й той напосівся. В присутності московитів, та й перед своєю старшиною, гетьман особливо напружував легені. Якщо покличуть до одвіту — хорував, не мав сили віддати всі належні розпорядження! Він і раніше часто вдавав хворого. Боявся заздрощів і через те скрізь і всюди казав, що йому ведеться погано, що його обсіли болячки: коле під серцем, не дає дихати, крутить ноги, болить голова. «Всі думають: щасливий чоловік Іван Самойлович. Яке там щастя! Жінка хвора, ледве ноги волочить, в самого ядуха… ще й кольки в животі. Ні випити, ні з’їсти… Оце випив з вами, а тепер всю ніч скиглитиму, як собака». Йому співчували, його пропускали нагору. Ще й підсаджували: «Нехай лізе, йому недовго». О, то не проста наука. Їй віддано половину життя. Осягати її почав давно. Ще хлопчиком стояв якось у церкві, гаряче молився Богу, і раптом спалахнув у ньому вогонь, зринула впевненість, що сягне високих порогів. Просив їх у Бога, а той послухався. Бог був з ним. Але й він не сидів склавши руки. Він уже тоді знав: у будь — якій грі виграє той, хто грає упевнено. Є гравці вдатніші, дужчі, але виграють ті, які спрямували себе на виграш. Досягти його будь — якою ціною. І — досягають. Хоч, якщо сказати правду, тоді він ще не знав, чого досягне. Просто мета його життя — вгору і вгору. Він не жив. Інші жили, а він ліз по щаблях. Кожен з них — видивлений і вивірений, гетьман завжди сягає наперед оком і розумом. Знає гаразд, кому яке треба сказати слово, з ким і скільки випити, де удавати простака, а де покривдженого мудреця. Здебільшого вдавав простака. Простаків не бояться, їх люблять, їм співчувають…

Тепер вже бояться і його. Ті, що під ним. А в самого віра у власну непомильність і мудрість з роками почала переростати в самоповагу й пиху. Проте в глибині душі став побоюватись нескінченних удач. То таки страшно: до рук іде тільки масть. Якби не йшла, катувався б, рвав розпукою серце, а завжди йде — страшно. Не був сліпцем: досягнув верхніх щаблів не особистою хоробрістю і не воєнним талантом: битв не вигравав, фортець не брав, за море на байдаках не ходив. Йшла масть, її треба вміти вибрати з колоди… То вже інша справа. Він вибирав. Тепер у нього на руках усі козирі. Одначе справжньої радості немає. А чому немає? Адже — на вершині. А клопотів не поменшало, навпаки — побільшало.