Читати книгу - "Хотин"

Коли у шатро зазирнув похмурий ранок восьмого жовтня, послам нарешті повідомили, що їх прийме султан. Розв'язка наближалася. Поляки й козаки почали приводити себе до ладу, стираючи з облич і одягу сліди вчорашнього бенкету: прискіпливо підголювали вуса, хлюпали в почервонілі очі ароматною водою, що в ній плавали пелюстки троянд, розпушували хутряні коміри й шапки. Коли вже мали виходити до ставки Османа II, до намету вбіг посланець у промоклому під дощем кунтуші.

— Пане сеймовий комісаре, — вимовив він після привітань, — маю для вас добрі вісті!

— Слухаю, — спокійно подивився на посланця Собеський.

— Уночі прибули люди від пана Косоховського. Він доповів його ясновельможності, що знаходиться на відстані денного переходу від нашого табору. З ним три тисячі піших жовнірів і великий обоз із провіантом і боєприпасами…

До шатра зайшов Радул, Алі-паша і кілька чаушів. Собеський з посмішкою звернувся до жовніра, який, вражений появою сановитих турків, замовк.

— Продовжуй, лицарю. І наскільки великий обоз із припасами веде загін пана Косоховського?

— Тисяча возів. Пан Любомирський хотів відправити десять тисяч комонного війська, зустріти пана Косоховського, але його люди запевнили, що обоз іде під надійною охороною.

— Дуже добре! Це все?

Собеський задоволено позирав то на турків, що мовчки стояли коло виходу з шатра, то на жовніра, який зрозумів, що діється, і додавав своєму голосу деякої зверхності.

— Ні, вашмость! То є не все! Пан хлопський гетьман Сагайдачний…

Зискар, що стояв поряд, люто зиркнув на жовніра і сухо відкашлявся.

— Ти хотів сказати «козацький»! — поправив посланця Собеський.

— О, прошу пана, так. То пан козацький гетьман мав учора гінців від донських козаків. Вони запевнили, що через кілька днів підійдуть до нас на допомогу їхні основні сили — двадцять тисяч комонних донців. Це все, прошу.

Собеський хмикнув.

— Ну що ж. Добрі вісті. Вони спізнилися на два дні, але це вже не суттєво… Ми готові, панове! — повернувся Собеський до турків.

Радул мовчки схилив голову і сказав щось до Алі-паші турецькою мовою. Усі повільно вийшли з шатра і попрямували до пагорба, що на ньому височіли яскраві шатра султанської ставки.

У наметі Османа II панувала глибока тиша, враження від якої підсилювалося тим, що у ньому зібралося не менше сотні людей. Урядовці різних рангів і звань напружено чекали появи падишаха. Коли польські посли зайшли до шатра, Радул мовчки показав їм на місце поряд із великим візиром і ханом Джанібек-Ґіреєм. Спливали довгі хвилини очікування: падишах навмисне затягував із появою перед підданими.

Нарешті чиясь рука відкинула важку завісу, що розділяла шатро Османа II. Султан швидкими кроками перетнув відстань до місця, де на підвищенні стояв обкладений м'якими міндерами трон.

На султанові височіла велика біла чалма із золотими стрічками, а одяг його був разючим поєднанням шовків, оксамиту і коштовних металів, що з них складалися його бойові обладунки. Безвусе юнацьке обличчя застигло у виразі напускної суворості. Ним Осман намагався додати ще кілька до своїх сімнадцяти літ.

З м'яким шелестом усі придворні опустилися ниць. Слідом за ними те саме зробили і посли: дипломатичні рамки поведінки вимагали від них дотримання усіх східних звичаїв. Довгі похвали і побажання всіх благ світу для «сонця правовірних» затяглися на чверть години. Осман мовчки слухав пишномовні речі, ані найменшим рухом не виказаши свого до них ставлення.

Собеський подав сувій пергаменту з написаною на ньому мирною угодою Радулові. Той, шанобливо зігнувшись, передав його найближчому візирові, той наступному, аж поки лист не дійшов до Ділавер-паші, який стояв, схиливши голову, біля ніг свого володаря. Ділавер-паша прийняв сувій і, поклавши собі під голову, упав ниць. Так він лежав, доки всипана перснями рука падишаха не підхопила списаний арабськими літерами пергамент.

Осман пробіг очима текст. Потім віддав його великому візирові. Запанувала мовчанка. Ділавер-паша повернувся до послів і ледь помітно хитнув головою, прикривши повіками очі. Він запрошував до промови Станіслава Жоравинського.

Жоравинський виступив наперед. Ще раз вклонившись, уже за польським звичаєм, він почав:

— Я неймовірно щасливий можливістю віддати свою глибоку шану такому могутньому володареві, що ним є великий султан роду Османів. Бути допущеним перед ясні очі володаря трьох континентів — це велика честь для кожного. А ще більше моє серце наповнюється радістю за ту велику справу, що її ми маємо нагоду зробити для твого народу, о володарю, як і для нашої коханої Речі Посполитої. Доля подарувала нам бути присутніми при укладенні миру між двома наймогутнішими державами.

Усі мої предки воліли підтримувати дружні стосунки з Блискучою Портою, і якщо тінь нерозуміння пробігала між ними і твоїми славними предками, о руко пророка на землі, то це засмучувало всіх. Засмучувало, бо не личить великим народам гнівити Бога кровопролиттям. Мудрість у тому й полягає, щоб жити в мирі, примножуючи славу і багатство своєї отчизни не на полях Марса, а лиш за круглим столом, поважаючи тих, хто сидить поблизу тебе, вболіваючи за їхні інтереси, як за власні.

Час від часу Жоравинський припиняв мову, даючи можливість перекласти сказане турецькою. Він стояв і мовчки спостерігав, як рука Османа II неквапно пересуває вервицю, зроблену з великих перлин, а дочекавшись, коли перекладач закінчить, продовжував:

– І ось тепер, коли замовкли гармати і знову залунали розважливі речі, я з великою радістю хочу запропонувати від імені свого короля поновити давню дружбу і припинити непотрібну ворожнечу. Тож нехай вуха падишаха правовірних будуть відкритими для тих, хто пропонує дружні стосунки, і навіки закриються для злих язиків, що провокують війну, кров і спустошення нашим народам.

Жоравинський закінчив промову. Він ще раз вклонився і відступив. Усі напружено очікували реакції султана. Осман II продовжував мовчати. Жодних емоцій не було на його обличчі, воно мов закам'яніло, дивлячись поверх схилених голів усіх присутніх. Минуло кілька хвилин, і посли з полегшенням зітхнули. За звичаєм турків, ця мовчанка могла свідчити лише про одне: султан згоден укласти мир.

Настала черга Собеського. Він тричі плеснув у долоні, і троє гусар внесли до шатра великий довгастий пакунок, загорнутий в оксамит.

— Володарю половини світу! — з пафосом мовив Собеський. — Мій король добре знає, що ти великий і могутній імператор. Ти володієш незліченними багатствами, що їх і уві сні неможливо уявити простому смертному. В тебе не бракує коштовностей. Але тут, на війні, нам, лицарям своєї отчизни, личить тримати у руках лише залізо. Тож у цих руках немає такого скарбу, який личить тобі,