Читати книгу - "Людолови Том 1"

Чимало кобзарів бувало і в Туреччині, і в Криму. Вони були єдиною живою ланкою між батьківщиною і нещасними невільниками. І кобзарів ніхто не чіпав. Усі кордони були їм відкриті, і часто можна було їх побачити і в Каффі, і в Стамбулі, і в Трапезунді. А коли кобзар співав і по-турецькому, — тоді пісні його лунали по султанських палацах, і по кав'ярнях, і на базарах біля мечетей. А сліпі старці ловили й затямлювали кожну звістку про невільників і приносили на Україну разом із східними піснями чи казками точні відомості, де хто томиться в неволі, і тоді військо козацьке чи то родичі викупали їх на волю.

Ось чому порада старого Карпа так схвилювала Сагайдачного.

— Допоможіть, дідусю, — благав він, — а я вже нічого не пошкодую для вас, аби врятувати бідну сирітку.

— Як не допомогти? Допоможемо, — хитав кобзар сивим оселедцем, наче жмутом ковилю. — І в мене, старого, за нею серце ниє. Така ж вона хороша та привітна. Все мене зa походи розпитувала, і горілочки піднесла, не погордувала.

— Якщо ви її знайдете, — нічого не пошкодую для вашого цеху.

— Оце ти добре вигадав, — зрадів старий. — Не жалкуй на старих та слабих. Є ще богу дякувати — добрі люди, той в тeстaментi нам грунту відпише, той млинок. А той щотижня присилає нам всякого припасу: і борошна, і крупи, і сала старцям на обід. Так і живемо. Хто зовсім слабий — на печі лежить, а хто здоровий — співає пісень та попідвіконню ходить.

Приїхавши до Києва, Сагайдачний кинувся до старечого цеху, і кобзарі, як один, відгукнулися па горе того, про кого складали й співали чимало дум.

Отаман посадив Сагайдачного на покуті і почав докладно розпитувати, як скоїлося лихо, де був хутір Повчанських, як кого з них звуть і які в кожного прикмети. Сагайдачний відповідав докладно й мальовничо, як може відповідати тільки людина спостережлива, з гострим оком і живою уявою.

— Тільки пам'ятайте, панове, — повторював отаман, — не говоріть, що панна Hacтя родичка пана гетьмана, бо чортова татарва такий викуп заломить, що й сам Печерський монастир не зможе його сплатити.

— Та добре, батьку, знаємо, — гули стapцi.

І знов перепитували:

— Так, кажеш, в Насті цяточка на щоці, наче мушка сидить біля вуст?

— Так, так. А в Коржа шрам від шаблі впоперек лівої брови та бородавка за вухом, наче родзинка.

Сагайдачний, захоплюючись, давав їм нові й нові прикмети. І кобзарі ловили їх і перепитували, щоб не сплутати та не забути чогось.

Після Миколи, відпочивши й розважившись, розійшлися вони в різні сторони — до Перекопа і Кизи-Кермена, до Хотина та Аслан-города, щоб звідти пірнути в таємний мусульманський світ, несячи невільникам радість і волю.

І в кожного були зашиті в торбі золоті турецькі піястри, дукати і гасене, а пам'ять цупко берегла прикмети бранки, так яскраво змальовані Сагайдачним.

Минув місяць — і на невільницьких ринках у Гезлеві й Каффі, в Сінопі й Трапезунді загули українські ліри, задзвеніли струни бандур. І невидючі або одноокі співці спритно розпитували циган, кафеджі [196] та служників із караван-сараїв, чи не бачили вони красуню бранку чи то козака з розрубаною бровою і чорним, як дьоготь, оселедцем, але ні частування, ні подарунки не дали їм жодних звісток. Настя з Коржем і Горпиною зникли, як камінець, кинутий у море з високої скелі.

Пригнічений думками і довгим очікуванням, Сагайдачний знов пірнув у справи. Справа з братством налагодилася, хоч патріархова відповідь розчарувала киян: він дозволив братство, але не дав йому ставропігії [197]. Довелося скоритись, сподіваючись на краще майбутнє. А втім, потішав приплив братчиків і те захоплення, яким запалали не тільки кияни, але й усе воєводство.

Був ясний зимовий день. Дахи вкрилися пухкими снігами, наче шкурами білих ведмедів, припорошених сріблом. Сині тіні тяглися заметами, і над кожним житлом здіймалися стовпами перлові димки. Мороз пощипував щоки. Ішли небом хмарки пружними грудками піни, і дзвінке зимове повітря гуло від важкого дзвону.

Скриплячи полоззями і широко розкочуючись на крутих повopотaх, мчали сани з різьбленимис пинками й строкатими килимами. Це кияни збиралися на свято відкриття братства. Тільки чорні ряси ченців різко вирізьблювалися на тлі барвистого натовпу, як чорні галки й борони на чистому пухкому снiгy.

Тісно й бучно було в братському домі. Тільки закінчилася урочиста відправа. В повітрі ще пахло нерозвіяним ладаном, восковими свічками і невловимим ароматом тління, яким завжди віддають церковні ризи. Іов Борецький стояв за столом і повільно й гучно вичитував братський статут. Братчики слухали мовчки, уважно, іноді стримано кахикали або зітхали.

Сагайдачний сидів поруч Галшки Гулевичівни, залишивши біля себе вільне місце.

— А це для кого? — спитав Іов Борецький, зирнувши на вільне крісло.

— Для кира Єлисея. Не знаю, чому він запізнюється, — відповів Сагайдачний.

Борецький загадково всміхнувся.

— Для кира Єлисея? Боюся, що не дочекаєшся ти його. Вчора ввечері виїхав він до Любліна в судовій справі.

Виїхав? Сагайдачний мовчки перезирнувся з пані Лозковою. Від'їзд Плетенецькоrо неприємно вразив його. Чому він ані словом не попередив його? Правда, трикрульські [198] рочки мають розпочатися цими днями, але невже не можна було залишитися на добу?

Нюх підказував Сагайдачному, що зроблено це навмисне, хоч Плетенецький чимало допоміг в організації братської школи. Але після відкриття школи запал його раптом ущух, ніби він вважав свою роль закінченою. А мабуть, прокинулося в ньому вороже почуття до братства, хоч як би не пом'якшували братчики свого статуту.

Тим часом Борецький дочитував статут. Братчики заворушилися, стримано перешіптуючись і кахикаючи.

— Що ж, панове, — підвівся Ісайя Копинський. — Статут нібито хороший. Написано його на кшталт львівського, з дрібними додатками та змінами, але один розум — добре, а багато — ще краще. Може, хто з вас щось додасть? Справа серйозна: треба все обміркувати докладно, бо статут пишеться на довгі роки.

Братчики мовчали. Важко було незвиклим людям орієнтуватися в складному статуті й помітити його хиби.

— А чому там не сказано, що ми мусимо боротися з магнатами і шляхтою всіма силами, навіть огнем і мечем? — зірвався з місця Балика. — Це ж чернецький статут, а не козацький.

— Заспокойся, друже, і вислухай, — зупинив його Сагайдачний, — коли б ми вписали до статуту такі речі, - королівська влада мала б підстави вважати нас за бунтівників. Такі речі не пишуть, а робити їх, якщо мирні заходи нічого не вдіють, можна завжди. Ми, мовляв, не винні. Ми діяли