Читати книгу - "Людолови Том 1"

— Оце справді! — загули козаки. — Мовчав би краще, Балико, бо тобі тільки б проти Потоцького вийти.

Балика ніяково сів на лаву, бо зрозумів, що бовкнув зайве, а Іов Борецький підніс руку і, коли все вщухло, спитав:

— Як же воно буде, панове? Є у нас що додати чи ні?

— Нема нічого. Хай буде так, як написано.

— А коли щось знайдеться, — скличемо сходку й допишемо.

— Це ж не домовина, яку забивають навіки.

— Самі писали, — самі й виправимо.

На тому й покінчили. Тоді всі підвелися, і Ісайя Копинський прочитав братську присягу [199]. Братчики урочисто й повільно повторювали її, підносячи два пальці вгору.

— І обіцяюсь богові в тройці єдиному перебувати в цьому братстві всією душею моєю і чистим умислом моїм до останнього часу, не відступаючи, ані опираючись усім наказам його, супротивникам же його опираючись. А якщо б відступив або похулив його — да прийде на мя і навесь дім мій гнів божий, і відлучення, і заборона, і прокльони аж до повного мого каяття. Аще лі ж я без каяття сконаю, — да буду і по смерті не розрішений, яко злочинець і відступник закону божого.

Після присяги всі потяглися до Борецького. Кожен брав перо і вписувався до братського упису, додаючи по кілька рядків добрих побажань або порад на майбутнє. І кожен клав, скільки хто міг, до братської скриньки.

Ісайя Копинський, Касіян Сакович… Єзекіїль Курцевич… Іов Борецький… Один по одному підходили братчики, і не було їм краю. Тоді підійшов Сагайдачний, перечитав попередні записи і, вмокнувши в каламар свіже гусяче перо, упевнено вивів:

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман, з усім славним військом Запорозьким.

За Сагайдачним підвелася Галшка Гулевичівна, єдина жінка, присутня на сходці, сотник Балика і брат його бурмистер, Лаврентій Зизаній, Памва Беринда, друкар і автор першого українського словника, Мелетій Смотрицький, автор першої російської граматики, та ще багато інших…

Три аркуші було списано, а уписові не було кінця. Галшка Гулевичівна поспішала додому і пішла відвідати Михайлика.

Учні сідали обідати, коли ввійшла вона до їдальні. Черговий дидаскол, молодий короткозорий чернець, із низьким поклоном наблизився до пані-фундаторки.

— Я бажала б побачити свого сина, — сказала Галшка, шукаючи Михайлика очима.

— Як то?! — розгубився дидаскол. — Він казав, ніби отець ректор дозволив йому бути на відкритті братства. Він там, у братському будинку.

— Ні, отче, його там немає. Він би підійшов до мене, — стурбувалася Галшка.

Дидаскол зиркнув на учнів: Михайликове місце було порожнє. Дивно. Дуже дивно. Проте Михайлик такий вередливий і завжди, вигадує щось неможливе.

— Дозвольте, пані маршалкова, піти з вами. Я його викличу.

Мовчки рушили вони до братського дому. Галшка залишилася на ганку, а дидаскол промкнувся до зали і довго шукав Михайлика очима. Але хлопчика ніде не було.

— Сховався, пані маршалкова, — ніяково всміхнувся він на запитливий Галщин погляд. — А може, й розминулися ми з ним.

Вони повернулися до їдальні, але ніхто не бачив, Михайлика. Галшка розхвилювалася. Важке передчуття стискало їй серце. З Михайликом, певно, щось сталося.

— Не хвилюйтеся, пані, благаю вас, — заспокоював її збентежений дидаскол. — Хлопчик звик до повної волі. Важко йому підкорятися шкільному ладові… А сьогодні таке в нас свято… А сьогодні… заховася він десь і тепер боїться, щоб його не покарали.

Вони обшукали всі кутки, всі будівлі й келії. Спитали старого воротаря, отця Ієроніма, але й той не бачив його.

— Чи не втік він часом додому? — нерішуче припустив Петрик Балика.

— Можливо, — підхопив дидаскол. — Певно, сидить тепер удома з хворим паном Лозком… Краще було спитати б дозволу, але бажання одвідати хворого батька — дуже схвальне. Я навіть скажу ректорові, що він у мене випросився, — додав він, щоб заспокоїти Галшку.

Галшка вхопилася за Петриків здогад. Їй хотілося якнайшвидше бути дома, але коні відіслала вона аж до вечора, а йти-пішки було і незручно, й непристойно.

— Проведіть мене, отче дидасколе, — попросила вона, розгублено.

Дидаскол доручив старшому з учнів доглядати ладу і рушив із нею, намагаючись заспокоїти її, але материне хвилювання мимоволі передавалося йому, і він прискорював кроки, думаючи:

«От неприємна історія. Отець ректор знову гніватиметься. І чому Михайлик утік якраз підчас мого чергування?! Знов подумають, що я писав вірші замість стежити за школярами».

Галшка мало не бігла вулицею і не помічала ані поклонів, ані здивованих поглядів. Не зупиняючись, штовхнула вона хвіртку до свого двору, зійшла на ганок, волочачи по снігу важкий альтембасовий шлейф, і в береті та шубі попростувала до чоловіка.

— Михайлик тут? — спитала вона, задихаючись.

— О, ти вже повернулася, — підвівся хворий. — Ну як там наш хлопчик?

— Та невже ж його тут немає? — сполотніла Галшка, падаючи на дзиглик. — Де ж він подівся, господи?!

І нeстpимнi сльози покотилися їй із очей.

А Михайлик сидів у патера Алоїзія і, обливаючись сльозами, розповідав йому свої пригоди.

Вранці, повертаючись із церкви, почув він уривок розмови двох шляхтичів, що поспішали на свято, і слова їх зняли в душі його бурю.

— Уніати скаженіють, довідавшись про наше братство, — казав один, задоволено підкручуючи вуса. — Вони намагалися, щоб староста заборонив нашу сходку, але він показав їм на двері.

— О так! А Йосип Рутський кинувся до біскупа і єзуїтів. А ті аж сичать. Надто та бестія — отець Алоїзій.

— Алоїзій? Невже він тут?! А мені казали, що він у Мотовилівці.

— Недавно приїхав. Сидить у монастирі в бернардинів і чатує на нову здобич.

У бернардинів…

Михайлик захлинувся від щастя. О, отець Алоїзій врятує його! Тільки б його побачити…

Спалахнуло, розчервонілося хлопчикове обличчя. Вперше за три місяці підвелася похнюплена голова. Тепер він не сам. Тільки б видертися з цих клятих мурів!.. Він озирнувся, замислився. Голова працювала напружено. Він почував себе, як в'язень перед утечею.

Сьогодні чергує молодий роззява дидаскол, завжди занурений у свої незграбні слов'янські вірші. До того ж, сьогодні — свято, і учням дозволили гратися в класах і надворі, а ці хлопи Балики змовилися з крамарівським сином та іншими збудувати снігову фортецю. Ну, і хай будують. Це саме до речі. Він змішається з натовпом братчиків і якось прослизне за браму.

Але не так воно було просто. Мало не половина братчиків знали на обличчя фундаторчиного сина. І Михайлик з жахом побачив свою матір, коли вона виходила з ридвaна.

Тікати! Швидше, поки вона його не помітила.