Читати книгу - "Синi етюди"

себе тепленьке тiльце своєї дитини. Але вона боїться, вона дуже боїться: чи не роздавить своє дитинча? I Варя прислухається. Чує Варя, як десь пурхають i, чи то тоскно, чи то радiсно, перекликаються голуби. Вони так перекликаються нiжно, що Варина душа не стерпiла й раптом заспiвала. I не тiльки душа: вона вiдчуває, що спiває й її тiло, i нарештi все спiває - i клуня, i ясла, i небо, i весь безмежний всесвiт, що вiн їй зараз такий загадковий i такий цiкавий, як фантастичний "бойовик" з кiна. Тодi з її грудей з надзвичайною силою рветься молоко. Воно рветься з такою надзвичайною силою, що може захлинутись дитина. Варя вириває грудну ягоду, свою набухлу сiсю, з синового вогкого ротика i кладе цей вогкий ротик на свої гарячi вуста. Немовля пищить.

- Баю-бай! - говорить Варя й нiжить руками тепленьке тiльце своєї дитини… I дитина засинає… Але потроху, непомiтно засинає й сама Варя.

Важким ударом розсiкло їй голову. Варя скрикнула й прокинулась. Та дитини вже бiля неї не було. Де вона? Де її дитина? Де люди, нарештi?.. Не було дитини, не було й людей. Стояло таке страшне безгомiння, як сам страшний суд. I перше, що постало перед Вариними очима - це обличчя товариша Матвiя. I вона догадалась: була нiч, партизани вiдступили, а товариш Матвiй забрав її дитинча… Варя рвонулася з ясел i вискочила. Вискочила й озирнулась.

Краснокутськ змертвiв: нiде нiкого, i тiльки з-за лiсу, з-за Мерла стукотiли пiдводи.

- Белi! - метнулось у Варинiй головi.- Ой, Боже мiй! Ой, що менi робити! Ой, рятуйте, хто в бога вiрує!

Варя ще раз рвонулася i вже була на шляху. Вона так бiгла, так мчалася, що аж дух забивало їй. Вона мчалася туди, куди вiдступили червонi полки. Вона падала, спотикалась i знову бiгла й бiгла. Варя вже нiчого не чула i вже нiчого не бачила. Вона тiльки чула, як вiтер тоненько й рiзко свистiв їй над вухом, вона тiльки бачила, як якась червона, як кров, пляма весь час миготiла перед її очима. Страшне безгомiння мчалось за нею!

…Боже мiй, боже мiй! Як далеко, як неможливо далеко, як важко бiгти туди, куди з боями вiдступали загони червоних полкiв!

А втiм нiчого подiбного нiколи не було. Це просто приверзлося. Нiхто й не думав брати Варину дитину. Того пам'ятного дня партизани успiшно одбили атаку супротивника i навiть з не меншим успiхом вiдбили ще двi атаки. Вiдступили вони з-пiд Красного Кута тiльки на четвертий день, а з ними, "канєшно", вiдступила на "забронiрованiй пiдводi" й дочка богодухiвської бублешницi, бистроока Варя зi своїм не менш бистрооким карапетом, "тоїсь" "паходним малюткою" i, можна сказати, сином тривожних рокiв великої громадянської вiйни.

IВАН IВАНОВИЧ

- Сiм'я, друзi, винаходи, взагалi деталi його зворушливого життя, нарештi, опис трагiчної загибелi.

Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Что же делать, если уже таковы свойства сочинителя, и, заболев собственным несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Й вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закоулок. Зато какая глушь и какой закоулок!

Н.ГОГОЛЬ

Теккерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам'ятаєте "Гуллiверову подорож") справляє на нього враження величезного гiганта i що загибель його, Свiфтова, нагадує йому, Теккерею, загибiль грандiозного царства.

Так думав про названого автора i Iван Iванович i думав саме в тi днi, коли його було вигнано з третього курсу юридичного факультету за "вольтер'янство". Вiн тодi навiть обiцяв комусь, на випадок перемоги "революцiйного народу" зробити "Гуллiверову подорож" настiльною книгою i положити її з правого боку вiд Рабле ("Гаргантюа i Пантагрюеля" вiн уже давно дiстав за невеличку цiну у букiнiста). Але, по-перше, це було страшенно давно, а по-друге,- Iван Iванович просто забув про Свiфтове iснування. Правда, сьогоднi пiдростає його симпатичий синок, що колись (все можливо!) зупинить свiй вольтер'янський погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика, та, на жаль, оповiдання це не про сина, а про батька, i тому дозвольте попрохати пробачення за деяку непослiдовнiсть i вiтiюватiсть в думках i перейти нарештi до необхiдних зарисовок. I

Декiлька слiв про мажорне сонце, а також i про те, що мусить цiкавити читача.

Вулицю, що на нiй живе мiй симпатичний герой, названо iм'ям Томаса Мора ("вулиця Томаса Мора"). Це не зовсiм поганий закуток в нагiрнiй частинi нашого, як говорить Iван Iванович, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство,- нашого "вiд голови до п'ят революцiйного города". Тут вам асфальт i на тротуарах, тут вам асфальт i там, де пролiтають бадьорi автомобiлi (таксi!) i де вже не плентаються зовсiм сумнi допотопнi вiзники. Тут вам, нарештi, мало не бiля кожного будинку розведено запашнi клумби, що так пахнуть улiтку приїсним запахом резеди. Багато рокiв тому ця вулиця звалась Губернаторською i по нiй метушились чиновники iмператорського режиму. Тепер, як запевняє Методiй Кирилович (про Методiя Кириловича читайте далi), на цiй вулицi ви не зустрiнете жодного чиновника того ж таки iмператорського режиму. Словом, на вулицi Томаса Мора панує зразковий порядок i, як говорить мiй герой, порядок в, так би мовити, "новiй революцiйнiй iнтерпретацiї". Отже, нема нiчого дивного, що Iван Iванович мешкає саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимне подiбнiй околицi.

Будинок, де жив Iван Iванович, теж не без видатних заслуг: його збудовано тiльки два роки тому, i тому його пролетарське походження не пiдлягає нiякому сумнiву. Правда, виникнення цього хмародряпу зв'язано з якоюсь випадковою панамою, але, по-перше,- яке це має вiдношення до цього оповiдання? i, по-друге,- хто ж має сумнiв, що наш цими днями розкасирований робiтничо-селянською iнспекцiєю комхоз нiколи нiчого не мав спiльного хоч би з тiєю ж мiською думою, де, як вiдомо, теж засiдали не завжди не грабiжники й не завжди не спекулянти. Словом, i згаданий будинок цiлком вiдповiдає прогресивним прагненням мого симпатичного героя.

…- Добрий вечiр, Iване Iвановичуi Як ся маєте?

- Доброго здоров'я, Iполiте Онуфрiєвичу! Як бачите, iду з ячейки!

Мiй герой iде по вулицi таким повiльним кроком, що ним ходять тiльки дуже поважнi й шановнi громадяни. Мажорне сонце грає зайчиками у вiкнах симпатичних будинкiв i своїми ласкавими бiло-рожевими промiннями благословляє його важку путь.

А втiм, додому Iван Iванович дiйде тiльки за якiсь пiвгодини, i тому