Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Маю, — раптом зміненим голосом прорипів капітан. — А, може, й не маю. Ліворуч подивись.

— Що там таке? — поцікавився десь з нутрощів „Софії” Норильцєв, але йому ніхто не відповів.

Три пари очей — темно-сині Соньчини, сталево-сірі Кременчука й незрозуміло якого кольору Нкси — втупились в лівий блок екранів. На ньому місиво фіолетових зірок перекривала величезна тінь. Трикутної форми тінь. Наче неймовірної величини чорний скат-манта здіймався з пронизливих безодень космосу. За даними приладів розмір однієї сторони трикутника манти був не меншим за п‘ятдесят кілометрів.

— Ось тобі й бандерша усієї отой босоти пожалувала, — тихесенько ахнув Богдан. — Здається, подруго, втрапили ми в саме осине кубло. На малину, так би мовити, трикутників ми натрапили.

Відчинений вхід до величезного порталу нагадував собою величезну пащу моторошної глибоководної істоти, що готова була миттєво заковтнути дебелий шмат простору разом з малесенькою леліткою „Софії”, яка застигла просто навпроти шлюзу. Ліворуч і праворуч неї завмерло по два малих чорних трикутників. Стільки ж було вгорі й внизу. Ще четверо, що вишикувались косим ромбом, надійно охороняли її з тилу. Загалом, пастка, що нагадувала собою неймовірний у своїх величезних розмірах трал, стискалась і потроху підтягувала сріблястий диск до беззубого провалля пащі п‘ятидесятикілометрового апарата.

Можна було, звісно, ще поборюкатись, але сили противника настільки переважали, що спротив уявлявся явним безглуздям. Остаточна капітуляція, до речі, теж. Певною мірою до повного з‘ясування того, чого таки хочуть від „Софії” небезпечні переслідувачі, що ганялися за нею усіма усюдами від самої тобі Землі. Тож, може, саме вони й влаштовували усі ті гіперпросторові стрибки? Втім, чого ж відразу до бази своєї не вистрибнули?!

Запитань було багато. Треба було лише їх правильно поставити. До чого й готувався екіпаж „Софії”, повільно спрямовуючи апарат до роззявленої пащі. Капітан розумів, що тільки-но вона зімкнеться, вороття для них не стане. А що робити? Про це він і запитав вголос у своєї команди, яка вже повністю зібралась в рубці. Навіть недовірливий Норильцєв пришкандибав. Втім, що йому зараз робити біля пульту отієї арканаріанської гармати? Румату згадувати?

— А, може, спробуємо таки вирватись? — спитав Зоребор, розуміючи усю безглуздість власної пропозиції.

Мабуть, саме тому йому ніхто не відповів. Усі дивились на екрани, на яких роззявлена паща вже застила собою увесь простір і ебонітово вилискувала гладінню посадкового майдану. Цей лиск нагадав Кременчуку лиск спокійного нічного Дніпра, якщо дивитись на нього з вишини Грюківського мосту, що з‘єднував собою дві частини Гременця. Цей спогад був такий щемкий, що Богданові здалося, наче в рубці запахло річковою вологою.

— Так, — видихнув, кладучи свої великі долоні на сенсори пульту керування, — досить бавитись. Пора таки з‘ясувати, чого від нас хочуть?

— Думаєш, відразу й скажуть? — скоса зиркнула на нього Такаманохара, відчуваючи, як „Софія” потроху пришвидшує свій плавний політ, гранично скорочуючи відстань до площини посадкового майдану.

— Якщо всіх разом запитувати, то ні. А якщо поодинці…

— Ти що замислив? — напружилась Сонька.

Норильцєв теж якось підібрався. Навіть Нкса біля його попереку трохи випростався.

„Софія” ледь гойднулась від доторку ебонітової поверхні й сторожко завмерла на ній. Навколо грузько точилась тиша. В усіх можливих діапазонах точилася.

— Я так думаю, — хрипко порушив її Кременчук, — що знищувати, як ото раніше, нас уже чомусь не хочуть. Самі ж бачили. Щось змінилося. За виключенням, мабуть, лише наших друзів кутастих.

Екіпаж відчув легкі поштовхи: шестеро апаратів „кутастих друзів” трикутним чорними листями впали на посадковий майдан, розташовуючись по колу, в центрі якого знаходилась „Софія”. За хвилину до них спланерували ще шість трикутників. Один з них чомусь здався Богдану якимсь пом‘ятим. Але це не завадило йому, так же, як і іншим апаратам спрямувати на сріблясту тарілку широку передню грань зі зброєю, схованою у ній.

— Тож, якщо нас нищити не хочуть, — затявся Норильцєв, — мо‘ й вирватись спробуємо?

— Я думаю, що так далеко їхні бажання не сягають, — зненацька кахикнула Такаманохара. — Адже, наскільки я зрозуміла, перед посадкою капітан увімкнув двигуни на зворотну тягу.

— Тобто, нас просто притягувало до цього кутника? — пискнув собі й Нкса, на мить відриваючись від попереку Зоребора.

— Притягувало, притягувало, — похмуро кивнув головою капітан. — Ми тепер начебто до магніту прилипли. Можна, звісно, на повну потужність двигуни увімкнути, але…

Він знизав плечима, а Норильцєв нервово поправив обруч, що перехоплював його довге волосся. Тихесенько дзенькнула кольчуга. На боці хлопця ворухнувся акінак, а за спиною — „японський” синтезатор. „Мальбрук в похід зібрався”, — знову насмішкувато майнуло в капітана, але він відразу ж посерйознішав. Не до веселощів зараз було. Не до гигикання.

Кременчук доторкнувся до сенсорів шлюзової камери і ледь відчутна вібрація вказала на те, що вона почала працювати.

— Ти що робиш!? — зойкнула Такаманохара.

— А роблю я, подруго, жест доброї волі. Тобто, запрошую гостей до нас. За одне й повітря назовні перевіримо.

І раптом щільно заплющив очі. Бо в зачиненому вже порталі спалахнуло сліпуче світло, безжально розмежовуючи довколишній простір на чорну поверхню посадкового майдану і абсолютно біле склепіння, нависле над ним.

Мабуть, саме оцей неочікуваний перехід від тривожних сутінків до оскаженілого сяйва сприяв тому, що земляни не помітили, з якого саме трикутника вигулькнули три чорні постаті, що за мить з‘явились на екранах, об‘єктиви яких були встановлені в шлюзовій камері „Софії”. Втім, найближчим до неї був отой самий, дещо пом‘ятий ворожий апарат. А самі кострубаті постаті дивним чином здавалися Такаманохарі знайомими.

Поряд з ними завмерла ще й якась довгаста скринька, уся рясно вкрита чи то короткими антенами, чи то довгими дротами. І від цього вона чомусь нагадувала портрет малого крчовника у виконанні пришелепуватих кубофутуристів.

А Кременчук, між тим, вже зачиняв вхідний люк, відрізаючи чорну четвірку від зовнішнього світу. Соньці здалося, що вона розпочала розуміти наміри капітана:

— Ти хочеш?!..

— Я хочу