Читати книгу - "Зоряні крила"

— Цього не буде, — гостро відповіла Марина.

— Це буде саме так, — відказав Росовський. — Зараз вам роздумувати нічого. Подумайте яро звичайну річ — іти треба далеко, за кілька десятків кілометрів, які доведеться пройти з боєм, ви станете справжнім тягарем для своїх товаришів. Вони йтимуть все повільніше, бо покинути вас їм не даватиме сумління, і, може, всі через вас загинуть. Отже, сідайте в літак, і говорити тут більше ні про що. Чи правильно я кажу, товариші?

Він оглянув танкістів, і всі вони погодилися.

Саме так трапилося, що Марина сіла в літак, зробила коло над маленькою групкою людей, загублених у неозорому степу, махнула на прощання рукою і рушила просто на схід. Вона підіймалася все вище, потім озирнулася. Маленька групка людей здавалася тепер тільки цяточкою на неозорому степу.

Надвечір до розбитої бомбою машини прибігли діти, їм уже давно кортіло подивитися, що воно там діється, але страшно було виткнутися із схованок, поки поблизу гриміла канонада. До того ж село лежало, мабуть, за кілометр від шляху, і подолати цей кілометр цілковитої пустельності й тиші здавалося просто неможливим.

Та потроху все заспокоїлося, сидіти в льохах набридло, і діти, мов зграйка горобців, випурхнули з села, прагнучи швидше дістатися до дороги, де, безперечно, мало бути для них багато цікавого. Матері покричали їм услід і махнули рукою: не сидіти ж вічно в пітьмі вогких льохів, коли всюди спокій і піде вже по чути пострілів..

Дітлахи мчали до шляху, і уява малювала їм стільки незвичайного, захоплюючого… Для них війна поки що була тільки цікавою грою, вони ще не відчули усієї її страхітливості.

Добігши, спинилися над кюветом, вкрай розчаровані. Нічого не змінилося тут за останні дні. Тільки одинока напіврозбита машина видніла віддалік та кілька воронок від бомбових розривів скалічили грейдерне полотно.

Обережно, немов саме тут крилася найбільша небезпека, рушили діти до машини, та раптом зупинилися, закам'яніли, не наважуючись підійти до неї. Але навколо стояла цілковита тиша, і вони потроху посмілішали, підійшли ближче, навіть спробували торкнутися твердих холодних шин розбитого ваговоза.

Потім вони помітили в кабіні мертвих людей, відсахнулися, кинулися назад і довго дивилися здаля на шофера, що ніби заснув, схилившись над кермом, на відкинуте назад обличчя Соколової, на розбите скло і пробиту в багатьох місцях уламками бомби кабіну.

Але цікавість брала своє, і діти знову підійшли ближче. Вони вже без остраху залізли в кузов, побачили там якийсь чемодан, витягли його і спробували розкрити. Чемодан був замкнутий. Тоді вони кинули його на землю, і блискучі нікельовані замки не витримали, відскочили. З чемодана випали жіночі плаття, білизна. Діти вже хотіли взятися розбирати ці несподівані трофеї, коли раптом одне хлоп'я років семи заверещало розпачливим, майже істеричним голосом:

— Ой, боюся!.. Ма-ам…

Ще не розуміючи, в чому справа, діти відскочили від чемодана так, ніби з нього несподівано виповзла отруйна змія.

— Що таке? — кинулися вони до хлоп'яти.

— Во-она… — ледве ворушачи зблідлими від жаху губенятами, хлопчик показав пальцем на Соколову.

Очі всіх звернулися туди, куди вказував пухкий, не дуже чисто вимитий палець, — до кабіни. Справді, там щось змінилося за той час, поки діти морочилися з чемоданом. Так само нерухомо, спершись грудьми на «бублик», сидів шофер, а от обличчя Віри Михайлівни Соколової тепер не було видно. Раніше голова її була відкинута на спинку сидіння, а тепер Віра Михайлівна, наче в знемозі, схилила обличчя до колін, ніби заплакала, низько опустивши голову.

— Вона жива! — вигукнув один з хлопчаків.

— Не може того бути! Вона мертва, — авторитетно заявив другий.

— Зараз дізнаємося, — вихопилася наперед трохи старшенька за них дівчинка. — Тільки дзеркальце треба знайти. Я читала…

— Де ж ти його знайдеш?

— А осьдечки, на машині…

Справді, невеличке кругле і, що найцікавіше, зовсім ціле люстерко видніло ліворуч застиглого шофера. Якийсь хлопчик швиденько відкрутив його, підбіг з, другого боку кабіни до Соколової і спинився. Дзеркало вже було непотрібне: тихий стогін вирвався з грудей тяжко пораненої жінки.

— Жива!..

Перелякані дітлахи кинулися врозтіч від машини, ніби накоїли хтозна-якого лиха. Вони бігли в село так, наче хтось міг за ними погнатись. І скоро на шляху знову запанували цілковите безлюддя і тиша.

Ваня Коваленко — не найстарший, але, мабуть, найсміливіший з гурту хлопчаків — разом з меншою сестричкою перший прибіг до своєї хати, що стояла край села. Вдома могла бути тільки мама. Батька від самісінького початку війни забрали до армії, а бабуся недавно пішла до родичів у сусіднє село.

— Мамо, — гукнув Ваня, тільки прочинивши двері, — там, на шляху, машина…

— А в ній жінка стогне, — дзвінким голосом збуджено додала восьмирічна Оленка.

Оксана Коваленко, ще молода жінка, глянула на дітей, нічого не розуміючи. Місяці війни вже поклали на її вродливе довгасте обличчя глибокі важкі сліди. Стільки горя й муки було в її ясно-сірих великих очах, що їх, мабуть, вистачило б на десятьох.

— Яка жінка? — здивовано запитала вона.

— В машині, на шляху, — хвилюючись пояснювала Оленка.

— А ви чого туди бігали? Казано ж вам: ні кроку з двору!

— Ми… — знітився Ваня.

— Там так цікаво, — не помічаючи небезпеки, торохтіла Оленка.

— От я вам зараз покажу, як з двору бігати, — вкрай розгнівалася, все зрозумівши, Оксана. — Запам'ятаєте до сьомих віників!

Сама знаючи, що