Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

– А ви теж захищали революцію?

– Аякже! Був дурний, в найбільший розгар у Червоній армії служив. Ще й як воював? У восьмому совєтському був.

– Знаю, знаю. Це Таращанська дивізія? Бойові хлопці були.

– О да. Тепер нема таких полків. Загалунили собі голови «раєм» і різали рідного брата «до победи». Такі дурні, як я, й завоювали революцію. Не було би їх, сьогоднішні комісарики давно в землі погнили б. Тепер нема й не буде вже таких полків. Сьогоднішнім червоноармійцем не навоюють. Коли б буржуазія мала розум та оце вдарила зо всіх боків, поховалися б комуністи, як полохливі зайці.

– А я інакшу думку маю. Армія в нас велика, озброєна за найновішою технікою, а дух…

– Пустяки. Гріш ціна всій армії. Кажу вам, що мобілізований не буде воювати; більша половина пішла б у ліс, у банду. Одна надія на сьогоднішнього червоноармійця; він ще напитаний радянським духом, але агітаційний дух, що рясно сиплять ним по клюбах, розвіявся б від першої кулеметної стрічки. І вийшло б так, що тої зброї не було б кому в руках тримати.

– Ну, а як би війна, то ви пішли б напевне захищати.

– Кого? Тих, що до нищоти нас всіх довели. А не діждуть! Хай комісарі свою власть захищають.

– А якби мобілізували?

– Тоді вже бачив би, чи не йти, чи йти до когось іншого… А що газети пишуть? Ви їх частіше в руках маєте. Чи справді буде війна?

– Хіба вам її хочеться?

– Боже мій, кому її не хочеться? У ній одній рятунок і надія. Вона б нам руки розв’язала. А то дивіться: порозстрілювали тисячі людей, позаганяли на Соловки, стероризували села і тримаються, панують… Але так воно не може бути. Прийде ще, вернеться 19-й рік. Ой, вернеться… Скажіть, чи справді Петлюру забили? Не віриться. Мабуть, брешуть комуністи…

– А ви ж що маєте до Петлюри? Та ж ви його 19-го року били…

– Дурні, були та й били. Тепер би не так було. Ой, не так… Тепер пізнав народ, хто був Петлюра й за що боровся. Коби він лишень обізвався – пішов би на його заклик і селянин, і робітник.

– О, цьому вже не вірю! Як-не-як, а робітник до смерти бився б за владу рад…

– Хто? Сьогоднішній робітник? Не знаєте ви, чим він дихає. Підіть ось хоч би на завод «Комінтерн» (колись «Ельворті») та поговоріть з робочими, тільки не на казьоннім мітингу, а в іншім місці… аж сичать, просять війни. Тоді б вони показали свою вірність пролетарській владі; аж в носі закрутило б отим Сталінам. О, це вам не 19-й рік. Розуму набрався всякий. В щоденній кількагодинній черзі за фунтом хліба добру політграмоту пройшли, а власний шлунок відповідь дав – де українська пшеничка дівається, хто там накази диктує, і де наш справжній брат: в червоній Москві чи тут, на Україні…

Погонич зупинився у воротях Єлисаветграда і показав шлях на станцію.

– Оце ми й попращаємось.

– Е ні, підвезете мене до ГПУ; я розкажу там нашу розмову.

Він став на бричці ошпарений і довго не міг слова вимовити.

– Що?! Хіба ви?.. Ви ж учитель… Змилосердіться, у мене діти…

– Не бійтесь, ні, прикрости не зроблю… Будьте здорові. Дякую, що підвезли…

– А бодай вас, – зітхнув фірман з полекшою. – А я вже… Що ви думаєте, такі часи… І щоб тоді мені?.. прийшлося б пару літ попаритись…

Я пройшов містом, оминув станцію, проскочив деревляним містком р. Інгул і попростував поволі шпалами, в надії вчепитися на якийсь потяг.

Смеркало. Десь коло третьої будки нагнав мене товаровий поїзд. Я вчепився на тендері, де сидів робітник з Плетеного Ташлика. Він теж їхав зайцем, дарма, що працював на станції вантажником.

– Чому ж ви знижки собі не роздобудете?

– Ет, – махнув рукою робітник, – хіба не знаєте порядків? Вони шукають причини, щоб якнайбільше з робітника здерти, а не то, щоб полекшу якусь зробити. Знижку мають тільки штатні, а їх на станції три, хоч круглий рік працює 800 – 1000 робітників. Безладдя. Присядьте. Можуть помітити. Тепер на зайців строгість.

– А якби хабаря кондукторові?

– Не візьме, боїться. Може ви сексот, видасте в ГПУ, а за це звільняють без розбору, ще й до Допру садять. О, станція. Скачіть, бо як піймають, штрафу не оплатитесь.

Я впав у рів, поки не проїхали вози, потім обійшов станцію. Очікуючи з-поза дерев відбуття поїзду, помітив постать, теж, очевидно, зайця.

– Поїзду чекаєте? – підліз до нього й заговорив.

– Так, з Київа їду.

По кашкеті я пізнав у ньому студента.

– На вакації, певне? Хіба студенти не дістають залізничних знижок?

– Вийшло так, що я відмовився, а грошей на білєт не мав. Ви втікати ж з Київа мусів конче.

– Щось, певне, позброїли та впали в око ГПУ?

– До ГПУ ще діло не дійшло, а недалеко було.

– Цікаво знати, коли можна? – хотів я допитатись.

– А ви ж хто будете? – приглядався студент до мене.

– Вчитель з Балти. Був у Київі на екскурсії. На Знаменці відстав від поїзду і оце пробираюсь в такий спосіб, бо гроші всі в товариша. А ви, здається, студент політехніки?

– Так, був, а тепер, ні. Посилали нас на трьохмісячну практику в Донбас на шахти. Маючи вже гіркий досвід, багато з нас відмовило їхати.

– То чому ж? Практика політехнікові конче потрібна.

– Звичайно, потрібна, але не така, як її тепер дають. Торік на вакації виїхало 94, а вернуло здорових 57: девятьох на смерть завалило на дні штольні, 16 покалічило, а решта захворіли від незвичних тяжких робіт та задушливої атмосфери. Результати так уразили студентів, що багатенько ще з осени виступили з політехніки, а половина тепер застрайкувала проти поїздки на Донбас. Посилали делегацію до Наркомосу, але не помогло. «Пролетарський студент повинен пройти всі перипетії виробництва, – кажуть в Наркомосі. – Їдьте без сентиментів». Мусіли їхати, а кому ще жити не набридло, той втік додому.

– То вас же виключать з інституту?!

– Хай виключають. Волію вищої освіти не здобути, а живим бути.

– А я гадаю, що ви кепсько зробили. Може б таки живий зістались. Штольні тепер удосконалюють.

– А ви бачили?

– Чув, читав з газет.

– Не вірте. Їх вже п’ять літ удосконалюють, а нещасні випадки з кожним роком більшають. Дійде до того, що ніхто до штольні не полізе. Вже й сьогодні робітник до неї спускається тільки під сильним хмелем. Стоїмо під загрозою вугляної крізи, бо видобування вугля катастрофально падає з кожним місяцем.

– Дивно, чого такі слабі засоби забезпечення та застороги?

– Причин, товаришу, багато: нема господарсько-технічного догляду, ніхто про стан та якість штолень не турбується, нема діяльних фахівців. Призначать на завідувача штольні чи дільниці якогось партійця,