Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

-Це хто? – прошепотіла Стьопка.

-Катька, місцева королевішна, - так само пошепки відповіла секретарка, - донька бізнесмена.

-Грізного?!

-Ні, іншого, того, що молокозавод відкрив!

-Не знаю такого!

-А я думала ви вже з усіма... неодруженими... познайомилися... - промовила секретарка і поправила окуляри, знову пірнувши в документи. Стьопка почервоніла, відразу зрозумівши, на що натякає жінка. «Ось гадство, значить, сусіди помітили! Ну все, прощавай репутація, біду я тепер у селі місцевою блудяшкою, як каже Лукерія…»

Не встигла Стьопка як слід засмутитися від перспективи стати сільською «знаменитістю», як двері до мерівського кабінету знову відчинилися. Чесний Микита, власною персоною, злий, з розпатланим волоссям з'явився на порозі і прогримів своїм оперним голосом:

-Тетяно Іванівно, переконливо прошу, Катерину Вележко та її подруг до мене не пускати! Та що це таке?! Від роботи відволікають... - під кінець фрази помітив Степанію і здувся, останнє промовивши тихіше. Волосся поправив, приосанився і завмер, розглядаючи.

-П-пробачте, Микито Горовичу, клянуся – востаннє! Вона ж мені байок наплела, мовляв тато у справах термінових направив, вибачте... - схвильована секретарка навіть з місця встала, олівець у руках смикаючи.

-Добре, - спокійно відповів мер, не дивлячись у її бік, - працюйте. Степаніє, ви не на мене чекаєте?

            Від його пронизливого яструбиного погляду вздовж хребта пройшлося струмом і на знесилених, за мить ногах, стали поколювати ступні.

-Так... - відповіла тихо і навіть кивнула, раптом він не почув.

-Проходьте, будь ласка! - Микита зробив крок у кабінет і зробив запрошуючий жест рукою.

             Степанія глянула на нього безпорадно, жалкуючи, що прийшла. «Що за срань, як каже Єгорич, знову на мене напала? Навіть із Грізним та «солодкою парочкою» спілкуватися легше. А тут кістки розм'якли. Адже в будинку Гора нуль емоцій був на нього. Чого знову накотило?!»

            Микита дивився в очі Степанії, наче зчитував з них думки. Уважно, мружачись, як вчитуються у складні іноземні слова. А потім посміхнувся. Неймовірною світлою посмішкою, оголивши білі зуби.

-Проходьте, я сьогодні добрий! - мер вийшов з кабінету, підхопив Степанію під лікоть і талію, практично втягнувши до себе. Стьопка встигла послати безпорадний погляд секретарці, як двері зачинилися, відрізавши її та Микиту від зовнішнього світу. "Ну все!"

-Степанія! Ау? - пролунало звідкись збоку і Свирянка зрозуміла, що стоїть із заплющеними очима, - невже я такий страшний? - голос мера зараз звучав інакше. Баритон із оксамитовими нотками, так би вона його охарактеризувала.

-Що ви, - відповіла слабо, очей не розплющуючи, - зовсім навпаки. Ви самі розумієте, як на мене дієте.

-Здається, розумію, - відповіли задоволено, - здивований і щасливий. Але ви все-таки проходите.

-Може я краще додому, га? - запропонувала несміливо.

-Із заплющеними очима? - запитали весело.

-Навіщо ж, на вулиці я відкрию, - Степанії теж стало смішно і тому легше з ним спілкуватися.

-Ні, я наполягаю! - її потягли за лікоть, - у якісь віки ви самі прийшли до мене. Не відпущу нізащо! Принаймні без чаю!

-Не проти, якщо я очі відкривати не буду? - захихотіла, як дівчисько.

-Проти, звичайно, очі у вас гарні! Але... згоден і на це, - відповіли з сміхом.

             Степанія з полегшенням видихнула. За хвилину спілкування з мером стало простим і навіть приємним. Він посадив її за стіл і загримів чашками.

-Ви що, самі чай варити зібралися? – Степанія не витримала і розплющила очі. Микита копошився за маленьким столиком біля вікна, на якому стояв електричний чайник, набір чашок та кілька бляшанок. Його потужна постать у простому сірому светрі та штанах з безліччю кишень, виглядала вкрай безглуздо поруч із чайним приладдям. І знову Стьопці здалося, що йому пішла б сокира на плечі. Величезна така, як у Дроворуба з дитячої казки.

-Звичайно, сам.

-А як же секретарка? Я завжди вважала, що чаї секретарі варять.

-Це тільки дуже великим начальникам, - він обернувся і підморгнув, - а ми тут, на периферії, люди маленькі та скромні. Та й не вміє Тетяна Іванівна варити чай.

-Що, привереда, так? — Стьопка була рада, що він відвернувся, бо від його пустотливого погляду жаром обдало.

-Ага, ще який! Чай – моє слабке місце. Його варю особисто.

-Особливий рецепт?

-Можна і так сказати. Знаєте, у мене ніколи не буває двох однакових чашок чаю. Кожна повинна відповідати настрою саме цієї хвилини, - вода закипіла і мер залив окріп у заварник.

-Смію припустити, що ви справжній онук своєї бабки-відьми? – з’єхидничала Стьопка.