Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

«На кожне бажання май терпіння»

-Ну, що там? – було перше запитання, яке поставила Лукерія, варто було Степанії «повернутись».

-Там - відмінно! Поговорили! - відповіла господиня, - я тобі ввечері розповім, а зараз хочу в сільську раду збігати. Треба ж вирішити нарешті, з електрикою, інтернетом та іншими побутовими моментами. Єгорич, ти як? Вивчив матчасть? Може тобі ще щось знайти на цю тему?

-Не треба більше, панночко, хвате. Зрозумів я, що до чого. Найскладніше, куди… срань, вибачте великодушно, виводити. Але й із цим ідейка є.

-Сподіваюся не сусіду на город? - засміялася Свирянка, згадавши «ідейку» Єгорича що до єлектрики.

-Ображаєте, панночко! – загудів Єгорич.

-Добре, жартую! Думай-думай, куди, гм, срань, виводити! - зареготала, - а я піду.

-Ти що сквернословиш, псино? Срань-срань, не міг покультурніше позначитися? – долинула до Стьопки розмова охоронців, поки вона піднімалася нагору, до нової опочивальні.

-Так, а що? - Єгорич милостиво пропустив повз вуха «псину», - гімно, гарніше слово?

-Тьху на тебе! Похабник, - знову завела Лукерія, наражаючись на нову сварку.

-Хто, я? - обурився охоронець, - це ти мене недавно кізяком охрестила!

-Ой-ой, яка зазлоба...

-Не задирайся до  мене! – судячи з тону, Єгорич починав злитися.

-Потрібен ти мені!

«О, молодці, без мене розібралися. І чого вони вічно скандалять?» — подумала Стьопка, одягаючись у свій одяг. Мітін вона дбайливо склала на край ліжка.

-Народ, я пішла! - крикнула з порога, хапаючи теплу куртку.

-Успішно збігати! – відповіла охоронниця.

-Бувайте, панночко! – приєднався Єгорич.

            Крокувала по дорозі Стьопка у відмінному настрої. Розмова з Явдошкою багато їй пояснила, а коли інформацією володієш, завжди якось легше майбутнє бачиться. Якщо купа жінок до неї справились, то і вона, певно, зможе!

            Вона зловила себе на думці, що не такою вже й дикою їй здається думка про двох чоловіків. Ні, звичайно, вона досі жахалася думок про груповий секс, але ж можна якось і черговість влаштувати... Жар прилив до щок і Стьопка озирнулася на всі боки, ніби хтось міг її думки прочитати.

            Мітя... навіть зараз, всього через пару годин після розлуки, Стьопка сумувала. Усміхнулася своїм думкам, згадавши, як вони провели час. А коли в пам'яті спливло, як Мітя гасив «відкат», ледь не спіткнулася. Невже те, що він з нею витворяв, було насправді? І він навіть пальцем не торкнувся? Але, як? Гадство, соромно і хочеться повторення...

            А Гор… з ним складно. Він дратував, злив і… надто сильно збуджував. Тіло досі горіло в тому місці, де він тоді її торкнувся. І повторення, начебто не хотілося, але в той же час нудно ставало, якщо уявити, що більше не станеться. Вона зітхнула і наказала собі викинути ці думки з голови. "Само собою складеться..."

«Цікаві скоріше старіються»

Мер був на місці, але до нього не пустили, попросивши почекати у приймальні. Степанія присіла на стілець під пильним, погано замаскованим поглядом секретарки. Жінка, яка до цього щось шукала в паперовій папці, тепер механічно шаруділа листками, з-під окулярів поглядаючи на відвідувачку.

             Стьопка дістала телефон, вирішивши згаяти час на вивчення новомодного девайсу, як почула, що в кабінеті говорять на підвищених тонах. Спочатку розібрати слів було неможливо, але потім долинуло:

-Микито, я не залізна! – прокричав хтось жіночим голосом з нотками сліз.

-До мене які претензії? - голос мера звучав хоч і роздратовано, але швидше втомлено, ніж  зло, - самі розбирайтеся!

-Я не так багато прошу, просто поговори з ним!

-Ка-тру-сень-ко... - по складах процідив чоловік і, здається, ляснув по столу, - я голова сільської ради, а не звідник! Закінчуйте до мене бігати! – від цього крику в Стьопки навіть телефон із рук випав.

       Вона швидко підняла його і перезирнулась із секретаркою, у якої від здивування та цікавості окуляри аж на лоба підскочили.

       Двері відчинилися і з кабінету, подібно пробці з пляшки, вискочила «спекотна» красуня, років двадцяти від народження. Стьопка навіть задивилася, настільки гарною була дівчина. Довге біле волосся підняте у високий хвіст, очі блакитні, брови чорні, на губах червона помада. Одягнена відвідувачка була в хутряний жилет із чорнобурки, довгі шкіряні рукавички, вище ліктя, міні-спідницю та чоботи-ботфорти, між чоботами та спідницею еротично виглядали сітчасті колготки. Або, може, навіть, панчохи... Озирнулася красуня і,  ридаючи, промовила до мера:

-Я думала, ти мені друг! - грюкнула дверима і вибігла геть, цокаючи каблучками.

На мить зависла тиша.