Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

пунктів. Половина привезених грошей пішла на заставу й аванс за цю «кавалерувку», як називав її поляк, зате квартирка була чистенька, а кухня, хоч і мікроскопічна, вміщала в себе все необхідне для нормального життя. На низькорослому холодильнику стояла мікрохвильовка, на ній — електрочайник. Праворуч від холодильника — мийка. Власне, ось і вся кухня — метра зо два завширшки і стільки ж — углибину. Довжини тут не було. Зате не було і дверей, просто кухонна ніша, в яку заходиш безпосередньо з кімнатки з одним вікном, одним столиком під цим же вікном, широким ліжком під стінкою і дивною шафкою в закутку. Дивовижа її полягала в тому, що шафка застібалася на блискавку і зроблена була з білої тканини, натягнутої на прямокутний металевий каркас. Практично й сучасно.

А над ліжком висів аматорський портрет кучерявої африканки з білозубою посмішкою, намальований гуашшю і навіть нерозбірливо підписаний художником. Картонка висіла без рами. Квартирку здавала їм звичайна молода француженка, худенька, коротко обстрижена, котра ледь розмовляла англійською. Отже, портрет африканки, що висів над ліжком, явно не був її родинною реліквією.

Між крамницею арабського різника з вивіскою «HALAL»[8] над вітриною і турецької кебабною був затиснутий звичайний паризький бар.

Вони зайшли в його двері так само впевнено, як заходили в бари та кав’ярні Вільнюса.

— Deux cafés![9] — чітко, з гордістю вимовив Андрюс одну з перших вивчених французькою фраз.

Вони стояли з Барборою біля барної стійки та насолоджувалися «паризьким моментом», ритуалом, про який вони і раніше знали. Кава біля барної стійки — найдешевша. Один євро. Варто сісти за столик поруч, й її ціна підскочить до двох. А якщо ще вийти на вуличну терасу, то там той же еспресо буде коштувати два п’ятдесят. Але тут тераси не було, а пити каву стоячи біля барної стійки додавало особливого задоволення. Вони почувалися парижанами. І почувалися б парижанами до останньої краплі кави в горнятку, якби бармен, худий гостроносий француз, не ввімкнув раптом пультом телевізор, що висів на кронштейні під стелею, і не спитав їх про щось французькою, киваючи на телеекран. Тут уже довелося Андрюсові розвести руками.

— Pas FranÇais, English, — сказав Андрюс.

— Pas English, FranÇais[10], — відповів бармен, але вимовив це з посмішкою цілком привітно, так, немов вони мирно домовилися не розмовляти через відсутність спільної мови.

А на рю Бельвіль випали вслід за зграєю хмар, що пролетіли, промені сонця. Вулицею застрибали сонячні зайчики від скляних дверей магазинчиків і ресторанів, що прочинялися та зачинялися то тут, то там.

Андрюс витягнув із кишені куртки пухнастий червоний клоунський ніс на ґумці, почепив його.

Малюк, якого назустріч вела молода мама-китаянка, залементував щось китайською. Його мама також глянула на клоунський носик і заусміхалася.

На розі біля китайського супермаркету Андрюс зупинився й озирнувся. Тут було людно, але люд не був французьким: араби, китайці, африканці, магрибинці. Хоч настрій і спонукав Андрюса до веселої вуличної клоунади, але ця публіка не вселяла впевненості, що його перший паризький сольний номер виявиться успішним. І вони рушили далі.

Тепер це була вже інша вулиця, рівна, не така яскрава, але ще жвавіша та залюднена. По обидва боки тягнулися нескінченні магазини одягу та взуття, іноді розбавлені крамницею з валізами, перед якою на тротуарі, «скуті одним ланцюгом», щоб не вкрали, стояли цілі валізні родини: від маленьких несесерів, які дозволялося брати зі собою в літак як ручну поклажу, до скринь, в яких могла б поміститися й людина середньої статури.

Повз промайнули ще дві паризькі кав’ярні, за барними стійками яких звичайні парижани, французи, пили повільно свій еспресо за євро, зануривши погляд у газети, що лежали поруч.

А попереду вигулькнула карусель, і вона крутилася! Очі Андрюса спалахнули азартом. Він прискорив крок, Барбора ледве встигала за ним. Зупинилися біля каруселі посеред площі Репуб­лік. На карусельних кониках кружляли діти, а мами та няні стояли поруч і махали їм руками.

Барбора кинула погляд на Андрюса. Потім озирнулася навколо, намагаючись здогадатися: куди він зараз встане, щоб привернути до себе увагу. Між бровкою дорожньої розв’язки та каруселлю місця було замало, хоча саме тут якраз і проходили люди, котрі перетинали площу. За каруселлю відкривався вільний майданчик, а далі стояв пам’ятник. «Мабуть, під пам’ятником!» — вирішила Барбора.

І помилилася.

Андрюс зробив два кроки вперед і, жестом попросивши її не підходити, закрутився на місці, як турецький дервіш. Мами та няні озирнулися на нього здивовано, але його червоний клоунський ніс ніби виправдовував таку поведінку. Й їхні напружені спочатку погляди заспокоїлися.

А Андрюс зупинився, скорчив здивовану фізію і став махати дітям, що кружляли на каруселі, які також його помітили і тепер, як тільки клоун з’являвся в їхньому кругозорі, розглядали його жадібно та з цікавістю.

А коли карусель сповільнила своє обертання та зупинилася, і мами з нянями познімали своїх малюків із конячок, дітлахи самі потягнули дорослих ближче до чоловіка з червоним клоунським носом.

Тут уже Андрюс розійшовся не на жарт. Барбора споглядала на нього і не могла збагнути, чим, крім носа, він привертає увагу цих діточок. Може, рудою шевелюрою? Адже клоуни часто руді. А він до того ж рудий від народження! Андрюс просто нахилявся, махав руками, робив вигляд, що втрачає рівновагу й ось-ось впаде. Опускався різко навпочіпки і заглядався по-собачому в небо. Коротко кажучи, пустував від душі. Діти сміялися, мами з нянями всміхалися, перемовляючись між собою.

«Цікаво, на скільки його вистачить?» — спитала себе Бар­бора.

Хвилини через три клоун сповільнив свої рухи і немов поплив, захитався, не зводячи з дітей погляду. Потім схопився руками за голову і ніби став її руками нахиляти. І сів знову навпочіпки.

Висока струнка мулатка відпустила руку білого малюка, щоб витягти з гаманця монетку. Підійшла, поглядом шукаючи, куди б її опустити.

Андрюс зніяковів на мить, мабуть, допетрав, що бракує горнятка або тарілки для гонорару. Тому просто простягнув свою долоню. І монетка лягла в неї, заманливо блиснувши на сонці. Ще три жінки потішили його своєю щедрістю, а решта, забравши дітей, пішли.

— Ну от, Барбі, можемо ще кави випити! Тут досить! — зраділо повідомив Андрюс.

— Я більше кави не хочу! — твердо заявила вона. — А ось перекусити було б незле.

Андрюс озирнувся вусібіч. Зупинив погляд на новій групі мам-няньок із дітьми, котрі з’юрмилися біля каруселі.

— Ну, тоді зачекай ще трохи, а я попрацюю! Щоб на щось смачненьке вистачило! — запропонував він.

Розділ 11. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя