Читати книгу - "Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний, Рогожа Віталій"

Він мене тепер не чує, то можу вільно сказати: те що ми повоювали славно турок і багату здобич взяли, його заслуга!

"А скількох козаків в морі потопив!" викрикнув хтось із натовпу.

– Певне не дуже багато, коли ще є кому кричати! Море, братчики, то не Січ-мати де місяць будеш від горілки не просихати, а тебе і нагодують, і роздягнуть, і спати положать. А у військовому поході, тільки гаву піймав, а за нею стріла, куля або шабля. От і нема кому кричати. А Сагайдачний хоч і викинув декого в море, так решта благополучно повернулася з багатою здобиччю на Січ. Я не буду казати за кого голосуйте. На Січ мудрі козаки приходять. Голови власні мають, та ще й з чубами.

Самійло хвильку помовчав, хитро посміхнувся в сиві вуса, і додав.

– Думайте братчики!

Самійло став до козаків свого куреня, а тиша на майдані де й ділася. "Що тут розсусолювати! Тягніть Сагайдака!", "Може все-таки Якова Бородавку?!", "В тебе бачу синець під одним оком, зараз під другим будеш мати! Якова йому…". Розмови ще точилися, а з десяток козаків рішуче почимчикували до Коренівського куреню, де чекав рішення козацького кругу Сагайдачний. За хвилину відтіля з'явилася мальовнича процесія: два старших козаки вели попід руки Сагайдачного а в спину його підштовхували ще троє, а ще троє-четверо притупцьовували кругом них, щось примовляючи і час від часу легенько, жартівливо теж штовхали Сагайдачного кулаками в спину. І при цьому примовляли: "Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном!" Вони привели Сагайдачного на середину Майдану де старші козаки вже чекали на нього з гетьманською булавою. Але Сагайдачний булави не взяв і попросився до слова.

– Панове-молодці, славні лицарі Війська Запорозького! Мене переповнює радість і гордість за ту велику шану, яку ви виявляєте до мене і довіру на правування Військом Запорозьким!

Сагайдачний перевів подих і вклонився громаді на чотири сторони.

– І я завжди, скільки був на Січі, служив, і скільки сил стане буду служити козацькому лицарству! Але роки мої вже не ті, тому я не впевнений, що зможу служити товариству належним чином.

Майдан удавано грізно задзвенів вигуками: "Ах ти скурвій сину, гордуєш булавою? То скоро з Барабашем породичаєшся!", "До булави старий? То нічого тобі на Січі робити!".

Московські посли сиділи в курені Михайла Мазепи, і звідти спостерігали і слухали як проходило обрання гетьмана. Вони весь час розпитували Максима, якого Мазепа лишив з послами, про все що діялось на майдані.

– Максим, я не могу понять, кого они избирают, то говорят гетмана, то кошевого атамана. Кошевой атаман кто, главный повар?

Максим терпляче пояснював послам, що слово кошовий походить не від каші, а від коша, що означає поселення. А в даному випадку Запорозьку Січ. Тобто Кошовий то є господар на Січі. А одночасно і все військо у нього під рукою, то значить він головний над військом. То поляки від німців взяли слово гетьман, от і на Січі стали ним користатись.

– Максим, а почему Сагайдачный отказывается от должности гетмана? Князь Острожский сказал, что, если изберут Сагайдачного это хорошо для Московского царства, а он отказывается.

Максим розсміявся.

– А козаки ж як діти малі, у них тут на Січі розваг обмаль то вони собі придумують розваги. То такий звичай, двічі відмовлятися, і лише втретє погоджуватись.

– А если больше не предложат?

– Запропонують! Я ж говорю, бавляться, звичай такий!

В цей час Сагайдачний відмовлявся вдруге.

– Я не відмовляюсь служити славному Війську Запорозькому, але таке високе почесне місце має посісти молодший, вправніший ніж старий собака Сагайдачний!

Майдан зайшовся реготом, деякі козаки падали на спину і качалися від реготу, їм дуже імпонувало, що до біса мудрий і суворий Сагайдачний, котрий на шаблях мало кому вступить, а у вправах з луком і стрілами йому до цього часу немає рівних, називає себе "старим собакою". "Хороший старий, скажи ще беззубий! Не хотів би я потрапити до нього в зуби!". Посли споглядаючи на цю картину теж зайшлися сміхом від тих хохляцьких витівок. Та от майдан раптово замовк, стало чутно як хвилі плюскають об човни та горобці цвірінькають. Старші козаки піднесли булаву Сагайдачному втретє. Якщо Сагайдачний відмовиться втрете, то вже ніколи не стане гетьманом Війська Запорозького. Сагайдачний подивився на булаву, потім підвів очі до гори, ледь затримав погляд, ніби розглядаючи якусь хмаринку. Напруга на майдані росла. "Та бери вже, скурвій сину!" прошепотів хтось, не витримуючи напруги. І в цей час Сагайдачний вклонився війську на чотири сторони, взяв з рук козаків булаву і різко підніс над головою. Площа вибухнула криками схвалення, і хмара шапок підлетіла до гори. Одночасно довбиш вибив на литаврах честь новому кошовому отаману, а до нього по черзі підійшли сивовусі діди, славні низові лицарі і сипали на його голову жменями пил майдану на якому проходила Рада. На німе запитання послів про призначення дійства, Максим пояснив його сутність.

– Той звичай нагадує обраному, що його справа служити товариству, а він сам є нижче того пилу по якому ступають козаки Війська Запорозького.

Тим часом Сагайдачний кланявся товариству, дякуючи за виказану довіру, а товариство йому відповідало: "Будь пане здоровий та гладкий! Дай тобі Боже, лебединий вік і журавлиний крик!". Це був останній акорд дійства по обранню Гетьмана Війська Запорозького. Сагайдачний пішов митися і перевдягатися, щоб вже гетьманом, разом з усім товариством почути послів молодого царя Московської держави, яка на триста років позбавить права братів по вірі мати власну державу. А починали з солодких слів та царських дарів.

Т В О Р Е Н Н Я Д Е Р Ж А В И

( Частина перша) .

Частина перша

Козацька сірома, за ними козацька старшина, сміючись і обговорюючи вибори, потроху йшли з площі до своїх куренів. То в тій, то в іншій купці козаків було чутно вигуки: "Добре, що Сагайдака обрали! Надійні руки до булави!", "До булави ще й голова потрібна розумна!", "Чи може в кого розумніша ніж в Сагайдака!", "Погодьтесь, братове, що коли Сагайдачний веде військо, то вже є перемога!", "А скільки голів за непослух летять!", "А непослух – то поразка в бою і марна трата людей!", "То є правда…".

Хтось колись вже говорив, що в нього розумна голова. Хто?.. Сагайдачний знову зайшов до гетьманського куреню з наміром трохи відпочити, але передумав і вийшовши, попрямував на берег річки. З того часу, як після обрання його обозним він розставляв оборонні гармати на березі для захисту острова від несподіваного нападу ворога, Сагайдачний полюбив посидіти при можливості під вербами в очереті і дивлячись на води притоки Дніпра, згадував рідні Карпати…

Сівши під вербою він закрив очі, і поринув у думки. Що зможе він на цей раз зробити за час гетьманування. І чи довго зможе керувати цим нестримним бурхливим небезпечним людським потоком, що як Дніпро між порогами або втопить, або винесе на поверхню. Чи потрібно йому це смертельно небезпечне козацьке життя? Поїхав би до свого села в свою церкву, хрестив би дітей, вінчав молодих, проводжав в останню путь старих. Як добре нести людям любов Божу та Боже благословення. І мама і панотець благословляли його на цю стезю і він сам нічого іншого не хотів у своєму житті…

Згадав. Це мама говорила: "Петрусю, який же ти у мене мудрий, такі розумні книжки читаєш!". Мама дійсно так говорила. Чи б назвала вона його тепер мудрим? А панотець говорив: "Конашевич! Петро, світла в тебе голова, розумна, тобі треба вчитися. Далеко підеш. Ми тебе в Острозьку академію відправимо. Вивчишся і будеш правувати в нашій церкві, а може ще й далі підеш і станеш, страшно сказати, єпископом!". Не збулися його щирі побажання…

Згадалися роки навчання. В школі-дяківці Петро Сагайдачний навчався за допомогою букваря, Азбуки і Нового Завіту із Псалтирем виданих в Острозі. Тому для хлопця саме словосполучення: "Острозька академія" видавалось священним. А навчання в академії для нього було завітною мрією, з якою Петро не розлучався ні в день, ні в ночі. І так сталося, що Бог йому допоміг стати "спудейом", тобто студентом омріяної академії. І то сказати, що могло бути кращим для бідного русинського шляхтича в той час, ніж навчатися в Острозькій академії!

Петру пригадалася його перша поїздка з рідного села до міста Острога. Подолавши за декілька днів з попутною валкою купців шлях від Самбора через Львів до Острога, він разом з настоятелем самбірської православної церкви ступив до академії. Першим, кого зустрів Петро в академії, був її ректор, Герасим Смотрицький.

– Ну, хлопче, що ти вже встиг вивчити? Які науки відкрили для тебе свої горизонти? Твій наставник високої думки про твої здібності, то дозволь і мені в цьому впевнитись.

Петро старанно, як вчив його панотець, почав озвучувати те, чому навчився в Самбірській школі. За деякий час ректор зупинив Петра. Чи його задовольнив по дорослому статечний послідовний виклад одержаних знань, чи сподобався сам претендент на навчання, Сагайдачного було прийнято учнем Острозької академії.

Ректор покликав одного з учнів, як потім виявилось то був Максим Смотрицький син ректора, і віддав нового учня під його покровительство. Після розміщення в будинку де жили спудеї, Максим повів нового товариша показати місто, яке сам добре знав.

Спочатку він повів Петра до князівського замку, який велично височів над містом.

– Що б ти знав, Петре, місто Острог то велике місто, і поступається хіба Києву, Львову, Луцьку та Кам'янцю. Тут жиє може навіть п'ять тисяч люду. Батько казав, що давно наше місто повинно мати магдебурзьке право. Острог то є маєтне місто князів Острозьких, і вони від батька до сина на протязі багатьох років його розбудовували. Зверни увагу скільки в ньому величних будов. Цей князівський замок з пригородком побудував князь Данило, а та церква на долині зветься Микеївська, її теж побудував князь Данило. А оту церкву, вона зветься Пречистенська, з каменю спорудив князь Федір, і заснував в ній костел Успіня Богородиці та монастир домініканців. Князь Василь Красний збудував, як на мене, найкращу, Богоявленську церкву, а також храм Святої Трійці. А ось та велика красива будова в південно-східному напрямі, то синагога, в кварталах навколо неї проживають переважно євреї.