Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Протираю очі, проганяючи залишки сну. Добре було б вмитися, але такі зручності в темниці не передбачені. Гаразд, зійде і котячий варіант... Встаю з лежанки і прискіпливим поглядом обводжу стіни... На жаль, нічого, що вказувало б на потайний хід, не бачу. Стіни, хоч і не оштукатурені, каміння лежить на розчині рівно, без видимих щілин. Грати теж щільно прилягають до рами. Ручки немає. Та й який у ній сенс, якщо можна відкривати, хапаючись за будь-який прут... Пруття злегка побите іржею, але не настільки, щоб їх можна було зігнути голими руками. На рівні пояса — вушка для навісного замку.

Не зрозумів? Вушка є, а ось замку я в упор не спостерігаю. Це як розуміти? Вихід там, де вхід?

Беруся за прути і штовхаю ґрати від себе... Петлі видають неприємний скрип, але провертаються. Так просто? Мене що, забули замкнути у камері? Чи тут так все суворо, що в'язні навіть не мріють тікати? Цікаво…

Намагаючись не здіймати зайвого шуму, виходжу в коридор. Пара факелів справно чадять, даючи світла рівно стільки, щоб бачити стіни. За відсутністю інших варіантів, оглядаю їх.

Ні, ну так не буває… Яким би улюбленцем Фортуни я не був, але повісити мій меч на гак просто поруч із незачиненою камерою — це аж надто добре. Натуральні «піддавки». Втім, вибору все одно немає. Гаразд, поживемо — покашляємо…

Оперізуюся мечем і відразу почуваюся набагато бадьоріше. Тепер мене вже просто так під лікті не взяти.

Коридор довгий, лівий кінець потопає в темряві, наприкінці правого трохи світліше. Що ж, як там каже девіз на моїй зброї? «Світло народжується у темряві». Ну, отже, і нам туди дорога.

Так само обережно, крок за кроком йду в той бік. Ліворуч і праворуч — такі ж камери, як моя. Порожні… Це я єдиний в'язень тут чи що? Ще одна загадка… Втім, якщо згадати, що зовсім недавно закінчилася війна, з якої люди хоч і вийшли переможцями, але з такими втратами, що кожна пара рук на рахунку, стає зрозуміло, чому в'язниця пустує. По ходу злочинцям прописують якісь тілесні покарання, типу різок, і відправляють на виправлення старанною працею.

Обережно виглядаю з-за рогу, і одразу сіпаюся назад. Коридор звертає до кордегардії, у дверях якої стоїть стражник. І, судячи з того, що він щось говорить — стражник тут не один. А шлях на волю прямо в нього за спиною. Невдача... Пройти непомітно не вийде, а вступати в бій як мінімум із двома бійцями — це зчинити шум, на який неодмінно ще хтось зазирне. Далі – зрозуміло. Або приб'ють при спробі втечі, або повернуть у камеру, тільки цього разу не забудуть навісити замок на двері.

Виглядаю ще раз, щоб краще оцінити обстановку, і завмираю, натрапивши на погляд стражника… Між нами кроків п'ять, тож не бачити він мене не може. Майже очі в очі дивимося один одному. Сховатися чи з криком «ура» кидатися на нього — однаково безглуздо, але й нічого не робити — такий самий коленкор.

Ну що ж… Де наше не пропадало. Долонею намацую рукоятку меча, і цієї миті стражник позіхає. Та не просто так, а навмисне прикриваючи рота долонею. Потім повертається до мене спиною і продовжує перервану розмову.

Не зрозумів? Я що – невидимка? Хтось із тих, хто відвідав мене уві сні, наклав на мене чари невидимості і забув про це сказати? Цікаво дівки танцюють…

Але якщо так, то чого ти Влад Твердилич завис? Топай далі. Може, чари мають певний термін дії, а ти тут прохолоджуєшся?

Подумки перехрестившись, як і раніше, намагаючись не створювати шуму, виходжу з укриття і повільно, крок за кроком, несвідомо притискаючись до стіни, крадусь до виходу з в'язниці.

Крок… ще крок… ще…

Ось я вже буквально за спиною стражника, руку простягнути і можна торкнутися. Тепер бачу, з ким він розмовляє. У кордегардії сидять за столом ще двоє. Один, захоплений розмовою, дивиться на співрозмовника. Другий — трохи схиливши голову до плеча... розглядає мене! Потім кілька разів киває, чи то погоджуючись з тим, хто говорить, чи то в такт власним думкам, і відводить очі.

Фу, ти! Аж у піт кинуло. Пронесло… Але якщо один — випадковість, то двоє вже закономірність. Мене справді не бачать. Можна не ховатися.

Але не ховатися, не означає поводитися, як слон у посудній крамниці. Тож рухаюся далі максимально обережно.

Ось уже сходинки… Підходжу до дверей і знову завмираю розгублено. Гаразд — мене стражники не бачать, але самі двері, що раптом, ні з того, ні з сього відчиняться, не помітити неможливо. Двері міцні, дубові, важкі… на протяг не спишеш. Але і вийти, не відчинивши, не можна. Доведеться ризикувати… І краще зробити це швидко.

Повертаю ручку, смикаю стулку на себе і кулею вилітаю назовні.

— Бац!

Ох, ти ж, качка б тебе копнула. Аж іскри з очей... Хто ж так будує? Похапцем не розрахував габарити і вліпився чолом у притолоку. Добре вліпився… Розсік шкіру до крові… Торкаюсь пальцями. Дурниця, тільки кривавить сильно. Витягаю з пояса хустку і абияк бинтую голову, щоб кров очі не заливала.

Двері залишаю відчиненими: відчинитися самі вони ще якось можуть, але відчинитися і зачинитися — це вже занадто навіть для тупого. Стражники, швидше за все, розумом не виблискують, але навіть вони повинні перевірити, що це було.

Вгадав... Тупіт чобіт по сходах, і в отвір висовується вусата голова в шоломі. Мазнувши по мені байдужим поглядом, бурчить собі під ніс, на кшталт: «Бач ти, вітер чи що?», — і… зачиняє двері.