Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

Великі будівництва комунізму, успадковані з 1930-х років, становили, безперечно, ще одну причину гордощів. У 1954–1965 рр. були мобілізовані значні матеріальні та людські ресурси для розорювання цілинних земель у Казахстані, на Уралі й на півдні Сибіру. В 1954–1960 рр. стали обробляти близько 42 млн. гектарів. Оскільки ті поля містилися переважно в степах, це створило згодом великі екологічні проблеми. Але в перші роки врожаї були казкові, а ентузіазм — загальний. «На заклик комсомолу» молодь вирушала завойовувати природу в дикі місцевості, де не було найменшої інфраструктури.

Зрештою почали будувати залізницю, яка пов’язувала Східний Сибір із Далеким Сходом, відомий БАМ: завдовжки 4300 км, ця залізниця перетнула одинадцять великих річок, сім гірських хребтів, має 2230 мостів і вісім тунелів. Її будівництво серед украй важких геологічних та кліматичних умов почалося ще 1935 року. «Рабів» для того будівництва постачав Бамлаг, належний до системи ГУЛАГу. 1935 року там гарувало понад 162 000 в’язнів під керівництвом групи інженерів і під наглядом понад 6500 охоронців. Зупинене під час війни, будівництво відновилося на початку 1950-х років, але набуло повного розмаху тільки 1974 року, коли перейшло під опіку комсомолу. Всі роботи загалом закінчили наприкінці 1980-х років, але тамтешню залізничну мережу розширюють ще й сьогодні. З-поміж пісень, присвячених БАМу, я зберегла спогад про такі слова:

Светлый путь планете мы подарим,

Нам дела масштабные сродни.

Ярче на земном сверкайте шаре,

Трассы нашей будущей огни!

Загалом налічували 114 великих «комсомольських будівництв». Для забезпечення їх робочою силою молодь набирали в усьому СССР. Для декого це був спосіб покинути село й розпрощатися зі статусом колгоспника, що мало чим відрізнявся від статусу кріпака за царської доби; для інших — нагода покинути батька-матір задля нового життя (молодь не мала практично ніякої можливості придбати чи отримати квартиру), життя суворого, проте романтичного і вільнішого; ще для інших то був спосіб узяти участь у великому проекті й навіть сподіватися на соціальне просування.

Гордість народу

Одне слово, протягом постсталінських десятиріч росіяни (і меншою мірою інші народи СССР) пишалися, що живуть у величезній країні на чолі комуністичного блоку, що мав прихильність багатьох неприєднаних країн і чинив опір, перебуваючи у ворожому сусідстві з Заходом. У країні, яка змогла завоювати космос, мала значну військову могутність і водневу бомбу, пишалася найкращими спортсменами і вченими, у країні, яка перемогла у Великій Вітчизняній війні, визволила Європу від фашизму й допомогла братнім країнам утвердити соціалістичні режими.

Як і за царату, росіяни правили за кістяк імперії. Наприкінці совєтського періоду 80% росіян вважали, що їхня батьківщина — не Російська Федерація, а таки СССР. Понад 25 млн росіян жили за межами Росії, в інших республіках і навіть за кордоном, у соціалістичних країнах, де виконували певні завдання (військові, освітні, медичні й т. ін.). Дехто з них вважав, що вони живуть надто скромно, і це тому, що партійне керівництво роздає надто велику частину національного «пирога» іншим народам імперії та «братнім» країнам, і то навіть тоді, коли ті народи не люблять росіян. 1968 року під час нападу на Чехословаччину з метою придушити «Празьку весну», часто можна було почути, мовляв, чехи, врятовані колись совєтською армією від нацизму, поводяться як невдячні: не зустрічають совєтські танки квітами! Оце й було типовим для імперської логіки: росіяни були змушені до жертв, щоб тримати віжки імперії, і чекали на свідчення вдячності. На їхню думку, СССР був надмогутньою, великодушною і освіченою країною, яка захищала всіх своїх громадян і працювала задля їхнього добра. Крапка.

У сучасного письменника Дмитра Бикова я знайшла найкращий опис майже надприродної могутності, яку совєтська імперія могла навівати своїм жителям. Ось що уявляє собі Рогов, герой його роману[28]:

«В імперії панувала вічна ніч... Ця опівнічна країна поставала в уяві Рогова як величезна жива карта, де теле- і радіовежі, кремлівські зірки і військові літаки поміж важких хмар потай підморгували одні одним. То був світ... водночас міцний і загадковий: потяги вирушали в напрями, які вважали за таємні... далеко під землею будували метро... таємне, резервне метро, яке мало стати в пригоді в разі якоїсь особливої події. Авіатори в шкіряних куртках із білими хутряними комірами, у шоломах із навушниками, з очима, захищеними окулярами з грубими скельцями, ішли в піке на своїх апаратах прямо над полярною кригою і рятували дослідників у скруті. Все в імперії було чорно-білим, ніччю і зимою, тільки потяги були сині, а літаки — зелені».

Кожен совєтський громадянин, а надто кожен росіянин, змалку усвідомлював свою належність до тієї величезної державної машини, здатної або розчавити людей, або дати їм щастя, здатної виконувати завдання не менш грандіозні, ніж безглузді. Говорячи про нашу країну, ми найчастіше вживали слова «ми», «у нас» або «наші». А коли годилось висловити критику, скажімо, «Наші не вміють робити доброго взуття», ми одразу додавали: «Зате наші ракети...»

Homo sovieticus

Важко сказати, коли саме з’явився homo sovieticus, чий образ популяризував Олександр Зинов’єв (1922–2006), надто у двох романах: «Зяючі висоти» і “Homo sovieticus”[29]. Homo someticus — це, власне, лише латинський переклад терміна советский человек, що в СССР був цілком офіційним і часто вживаним. Проте значення цих термінів різне. Совєтська людина, піднесена до небес у совєтській літературі й совєтському мистецтві, уславлена комуністичною пропагандою, була людиною, відданою ідеалам комунізму і своїй країні, сумлінним працівником і добрим громадянином, який без вагань писав доноси на шкідливі елементи і був готовий віддати життя за Батьківщину. Це була лубочна картина ідеаліста, змальована за приписами соціалістичного реалізму, який мав зображувати феномени в процесі становлення, а не дійсність.

Натомість homo sovieticus, надто homo sovieticus russicus, який конкретно цікавить нас і якого я добре знала, був практичним створінням. Це створіння пишалося своєю Батьківщиною, бо ототожнювало себе з її могутністю, досягненнями