Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

Протягом наступних десятиріч «соціалістичний табір» на чолі з СССР поступово збільшився, охопивши В’єтнам, Північну Корею, Камбоджу і Кубу. Паралельно СССР палко підтримував усяку антиколоніальну боротьбу, приваблюючи симпатії великого числа так званих неприєднаних країн, як-от Індії та Єгипту. Здавалося, ніби нарешті почалася світова революція, про яку марно мріяли більшовицькі вожді Троцький і Ленін під час Жовтневої революції. Совєтський Союз зміцнив свою позицію першої прогресивної сили у світі, авангарду людства, що в цілковитій згоді з марксистською доктриною вів усі народи до соціалізму і його найвищої стадії — комунізму. Героїчний ореол СССР, що розчавив абсолютне зло — нацизм — вочевидь незмірно сприяв популярності комуністичних рухів у багатьох іноземних країнах, передусім у Франції та Італії.

Хоч як іронічно, Сталін, що проголосив можливість побудови соціалізму в одній країні[27], наприкінці свого життя опинився на чолі блоку, який складався з соціалістичних країн і міжнародного комуністичного руху. Це змусило Сталіна стримувати свою відверто русофільську політику. Перед ним поставало набагато нагальніше завдання створити атомну бомбу і зміцнити ідеологічні бар’єри супроти Заходу, цього одвічного ворога, що на мить став приятелем. «Холодна війна» була в повному розпалі, і Захід виступав проти не російського народу, а таки комунізму. Месіанська ідея, яка відтоді надихала совєтських громадян, мала строкатий характер: гордість за славетне російське минуле, незважаючи на царизм, і Перемогу у Великій Вітчизняній війні. Ця ідея поєднувалася з могутністю країни, здатної чинити опір згубним силам реакції і нести смолоскип свободи й соціалізму.

Я мала п’ять років, коли 1953 року помер Сталін. Реакція моїх батька-матері стала одним із перших моїх справжніх спогадів. Вони не плакали, але їхні обличчя були поважні, замкнені. Не прокоментували смерть жодним словом. Проте я не вірю, що вони шкодували про цю смерть. Адже під приводом боротьби з «космополітами» країна занурилася в повне безумство антисемітизму. Після замаскованого під нещасний випадок убивства в січні 1948 року видатного актора єврейського театру Соломона Міхоельса, цього своєрідного морального авторитету єврейського світу в СССР і на Заході, країна стала свідком справжньої хвилі чисток і злобної кампанії відлучення євреїв від суспільного життя та руйнування традиційної єврейської культури. 1953 року групу лікарів-євреїв, які працювали в клініках для високих керівників партії і держави, звинуватили в поганому піклуванні про багатьох провідних функціонерів, ба навіть в отруєнні їх. Якби Сталін не помер, ця справа могла б призвести до масової депортації євреїв, як уже депортували німців Поволжя, кримських татар і кілька народів Кавказу. Як і всі євреї, мої батько-мати і діди та бабусі мали всі причини боятися найгіршого. Зі смертю тирана одна сторінка історії нарешті перегорнулася.

Розділ IV

ОСТАННІ КОРЧІ КОМУНІСТИЧНОЇ ІДЕЇ. HOMO SOVIETICUS

Саме в украй відносному спокої постсталінської доби сформувалось уявлення про homo sovieticus і його незвичайний підвид: homo sovieticus russicus. Це створіння вірило у велич своєї Батьківщини та у військову перевагу СССР над Заходом. Водночас було переконане у вищості росіян над іншими народами СССР, байдуже, українцями, чи узбеками. Не відчуваючи справжньої віри в офіційну ідеологію, воно пристосувалося до свого середовища і спромоглося там процвітати.

Через три роки після смерті Сталіна енергійний Микита Хрущов (1894–1971), що належав до першого кола тирана в останньому періоді його життя і сам брав участь у чистках у рідній йому Україні, викрив злочини Сталіна на XX з’їзді КПСС, щоб утвердити свою нову легітимність і забезпечити елітам спокійне життя. Годі вже чисток! Доповідь Хрущова не опублікували в пресі, тільки членів Комуністичної партії поінформували про неї на закритих партійних зборах. Зрештою ці викриття мали більше відлуння за кордоном, зокрема серед місцевих комуністичних партій, ніж у СССР. Хрущов підняв край запинала, яке приховувало страти й тяжкі засудження мільйонів людей. Доти навіть страти тримали в «таємниці»: родинам репресованих повідомляли, мовляв, їхніх близьких засудили до «десятьох років таборів без права листування».

Хрущов був ідеалістом, що прагнув не тільки «перегнати капіталістичні країни», а й збудувати комунізм у СССР за двадцять років — не більше і не менше. Цю програму проголосили 1961 року на XXII з’їзді КПСС. Я мала 12 років і добре пригадую дуже жваві дискусії навколо цієї фантастичної ідеї. У 1980-х роках, стверджували тоді, совєтські громадяни матимуть право на безкоштовне житло, транспорт, харчування на підприємствах і в школах, медичне піклування та ліки. Цієї обіцянки можна було легко дотриматись, бо квартири були муніципальні, а квартплата — символічна; вартість квитків у громадському транспорті теж була сміховинна, а медичні послуги вже були безкоштовні, хоча за ліки доводилось платити. Натомість інші обіцянки були абсолютно нереалістичні. Згідно з програмою, ухваленою керівництвом партії, кожен працював би мірою своїх спроможностей і мав би блага та послуги відповідно до своїх потреб. Але як задовольнити потреби населення в харчуванні та споживчих товарах, коли всюди панував дефіцит? У школі діти запитували вчительку: «А правда, що за комунізму я матиму шоколаду досхочу?» А вона відповідала втомленим тоном: «Треба бути свідомим: ти все-таки не матимеш потреби більше ніж в одній плитці шоколаду на тиждень!». Удома мій батько, хоч і сумлінний комуніст, зітхав: «Ох, уже не стане крамниць, будуть тільки склади, де стоятиме черга за найнеобхіднішим. Різні категорії робітників матимуть право на талони в різні склади, більш-менш забезпечені товарами. Оце тобі комунізм!»

Зрештою, нам ніколи не довелося жити за комунізму. Після повалення 1964 року химерного Хрущова і приходу до влади Леоніда Брежнєва (1906–1982) обіцянки цього осяйного і цілком нереалістичного майбутнього зникли з публічного дискурсу. Але совєтські громадяни мали інші причини пишатися своєю країною. Саме СССР запустив 1957 року перший супутник у світі, і саме російський космонавт Юрій Гагарін став першою людиною, яка 12 квітня 1961 року здійснила політ у космос, а на початку 1960-х років, спираючись на совєтську підтримку, Фідель Кастро повалив диктатуру Батисти й утвердив на Кубі соціалістичний режим.

1961 року я вже досить критично ставилася до системи, яка керувала моєю країною. Проте ніколи не забуду своєї радості та ентузіазму, коли оголосили про політ Гагаріна. Юна, 12-річна дівчинка, я сама пішла на Червону площу,