Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

 Німим я прикидаюся навмисне, а ось глухий, схоже, по-справжньому. Тому що тупіт копит почув майже одночасно з тим, як вершник, що наближався неквапливою риссю показався на протилежному березі. До цього часу я встиг не тільки в кущах залягти і зачаїтися, а й до тридцяти дорахувати... Цікаво, на якій же відстані Полупуд його почув? Виходить, кілометрів за три, не менше.

Татарин пустив коня вбрід, а сам, підвівся у стременах і уважно роззирнувся на всі боки. Те місце, де я ховався, настільки йому не сподобалося, що воїн притримав коня і зупинився, не виїжджаючи на берег. Ні-ні, помітити мене він не міг. Сховався я добре. Але, одного не врахував — рій мошви... Голий чоловік для них, як накритий для бенкету стіл, так що на запах поту злетілася комашня з усієї околиці. Добре, хоч не кінські оводи... І не побачити танцюючу наді мною хмару міг тільки сліпий...

Я вже напружився, збираючись втікати, якщо бусурман рушить сюди, але тут татарин, мабуть, пригадав, що приблизно в це місце відволокли труп невільника, і заспокоївся. Навіть посміхнувся... Нас розділяло не більш двадцяти кроків, так що мені добре було видно, як заворушилися на темному і круглому, мов підгорілий млинець обличчі ординця, тонкі тарганячі вуса. Далі татарина цікавив уже тільки Полупуд.

Козак, до речі, вельми правдоподібно вдавав втрату свідомості. Висів на вербі, безвольно зігнувши коліна... і навіть не дихав, здається... Якщо б не знав правди — я би повірив, що він непритомний або й дух спустив.

— Ісенмесез, касак?! — прокричав тим часом ординець. Або якось так. Ні татарського, ні турецької мови я не знаю. Але сенс фрази в перекладі не потребував. Досить запитальної інтонації. Мовляв, як ся маєш, ще не здох?

Не чекаючи відповіді, татарин зупинив коня навпроти фальшивого «великомученика» і ще щось промовив, тільки тепер він сидів спиною до мене, і я нічого виразно не розчув. Втім, і так би не зрозумів... Запорожець і на цей раз промовчав. Тоді ординець спішився і, посміюючись, рушив ближче до Полупуда…

Як тільки бусурман підійшов достатньо близько, щоб до нього можна було дотягнутися, запорожець ожив і змахнув руками. Пролунав мерзенний тріск, як при падінні переспілого кавуна на бетон. Після чого, татарин впав на землю і засукав ногами, а потім завмер і більше не ворушився. Його кінь, відчувши запах крові, стривожено фиркнув і відбіг кроків на двадцять. Там зупинився, повернув голову і коротко заіржав.

— Все, Петре, ​​можеш не ховатися. Виходь, поки мухи не загризли... — покликав мене Василь, витираючи долоні об штани. — Холера... не розрахував трішки. Але, так теж непогано вийшло. Навіть не пискнув, голомозий... — запорожець сіпнувся і відчайдушно зачухався. — Та щоб вам крізь землю провалитися! Зовсім озвіріли, гаспидське сім'я!

Полупуд розвернувся і вже вдруге прожогом кинувся до річки, на бігу стягуючи через голову сорочку. Перечепився об щось і брилою гепнув у воду.

Ну, звісно... Мурашину купу ми хоч і розкидали, але основа мурашника, як і раніше, залишалася між коренів верби. І Василеві, щоб ординець не запідозрив обману, довелося знову залізти в нього ногами. Що вкрай розлютило вцілілих мурах, котрі тільки-тільки почали відбудовувати зруйнований дім.

— От же дивна штука життя наше, Петре... — просторікував сидячи по шию у воді запорожець. — То так поверне, то сяк викрутить. І півгодини не минуло, як ми одні шаровари на двох ділили, а тепер у нас всього вдосталь. Навіть чоботи є. І кінь! Дивні діла твої, Господи. Нізащо нам, смертним, що не зрозуміти, коли і за що благословиш, а коли — покараєш.

Краєм вуха вислуховуючи мудрість, що осінила запорожця, я попрямував до коня, котрий смирно чекав обабіч і лиш час від часу, косив оком в наш бік. На відміну від господаря, він був живим, — і його вигляд, незважаючи на загальну занедбаність, не викликав у мене блювотних позивів.

Ніколи не думав, що буду так бурхливо реагувати на небіжчиків. У телевізорі вони зовсім інакші... І сценки з молодими слідчими, яких нудить при вигляді трупа різної степені свіжості, мені теж здавалися смішними. До сьогоднішнього дня. Виявляється, у смерті обличчя не стільки страшне, як огидне і смердюче...

— Гей-гей! Ти куди?.. До коня не лізь! — скрикнув Василь стривожено, помітивши мій маневр. — Татарські бахмати* (*порода коней) чужих на дух не переносять. Сам не втече, цим не переймайся. Вчений, від господаря далеко не відійде. Потім зловимо, коли бусурманами переодягнемося. Краще тягни голомозого небіжчика сюди. Все одно одяг прати доведеться... І краще не чекати, поки кров засохне.

 Намагаючись не дивитися на спотворену голову мерця, що немов потрапила у лещата, я схопив татарина за чобіт і поволік до річки. Але, мабуть, повністю відрази приховати не зміг.

— Як тебе перекосило. Аж позеленів весь... — гмикнув Полупуд. — Не призвичаєний до покійників, значить... Та облиш ти його, Петре ... Не мучся... не втече. Ходи сюди…

А коли я наблизився, козак без зайвих розмов схопив мене за руку і перекинув через себе в річку. Притримав трохи під водою, незважаючи на всі спроби звільнитися, і тільки як я заспокоївся, змирився і перестав молотити руками і ногами — відпустив.

— Ммм... (Ти чого?) — фиркаючи і відпльовуючись, обурився я.

— Полегшало?.. — добродушно уточнив запорожець. — Ну і добре. Точно монастирське виховання, щоб мені падучою заразитися... Мабуть, в самій Лаврі змалку жив? Вгадав? — і не чекаючи відповіді, продовжив: