Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

— Може, хочете польської грамоти вчитись?.. Ось вам тим часом букварець... І папір якраз підходящий...

Миколай засміявся. — Та вже давай! — сказав він по-філософському. — Що маємо робити...

Василь одразу взявся читати. Почав з шостої сторінки. їв гарячу печену картоплю і читав. Миколай говорив, а він читав. Година йшла за годиною, а він читав. Миколай пішов, мати постелила постіль, а він все читав. Мати почала щось мимрити, бурчати, потім сваритися, але Василь нічого не слухав, не чув, а робив своє. Маленька лямпочка стояла на краю стола і ледве блимала. Плямка світла падала йому на сторінку книжки і літери майже зливались в один чорний рядок. Але все то пусте. Василь читав, все читав... Вуха його почали горіти, на щоках появився рум’янець. Щось дуже рідне, своє, близьке віяло на нього зі сторінок тієї простої випадкової книжки. Надворі за вікном шумить вітер, у вікно б’є дощем, а Василь чує запашну українську ніч і співи соловейка, і чари високого зоряного неба, і відбиток чорних струнких топіль на тлі виднокругу. Щось старе, але своє і знайоме виходило з небуття, і Василь переживав те всіма нервами, кожним відрухом своєї молодої вражливої натури. І десь так над ранок, коли проспівали другі півні, Василь скінчив книжку. Повінь жагучого почуття огорнула і обезвладнила його. Він похапцем бере шматок паперу із зшитка, бере олівець і з нього виривається кілька звичайних, але римованих стрічок:

Ні! Не можу не любити свою я країну!

Від щирого серця її я люблю.

Коли б навіть прийшлося в лихую годину,

За неї я радо умру!

Без віддиху, без надуми, без перерви, немудро і невимушено вирвався той вірш. Так вирвався, як виривається окрик, веселий сміх чи щирий плач.

І тоді розхвильований хлопець ліг на своє місце, щоб відпочити. Але сну не було. Поволі минала ніч, приходила через малі вікна ранкова сірість, падав дощ, кричали півні, брязкали ланцюгами у хліві коні, брехав собака.

Того самого дня Василь повернувся до міста. Спізнився на лекції, але привіз з собою хліба і вірша. У неділю коло години дев’ятої він прийшов до Приходи. Застав там також Козенка. Це два нерозлучні приятелі, ріжні виглядом і вдачею, але щось їх тримало вкупі: Козенко дрібний з маленьким гостроносим обличчям, з гострозорими, пивної барви, очима. Прихода високий, вродливий, одинокий син заможних міщан, певний себе і своїх здібностей. Учився він “на пятьорках”, найкращий декляматор, знавець безлічі віршів, першорядний каліграф і найкращий писака шкільних завдань, якими він іноді заробляв, пишучи шкільні завдання недотепним товаришам.

Кімната, де мешкав Прихода, невеличка, утульно завішена селянськими килимами та літографічними картинами. Під вікнами ростуть величезні фікуси. Прихода мешкав сам, спав на м’якому тапчані, обідав у своєї вродливої, молодої господині, яка любила дивитись у сині, блискучі і глибокі юнакові очі, і тому частувала його від щирого серця. До нього приходили його товариші: Козенко, Віденко, іноді Гриб, іноді Гнатюки, Мельничук, Ярчук. Всі вони так чи інакше зв’язані з різними музами. Одні віршують, інші малюють, ще інші співають чи грають. Всі разом творили мідний, гарний, барвистий, звучний гурт.

Поява Василя справила на Приходу і Козенка деяке враження. Перш за все їх вразила правдива, не роблена, не вдавана скромність цього юнака. Він чув себе справді незначним, справді малим, справді не вартим і тієї найменшої уваги. Познайомившись з Приходою і Козенком, його вразило те, що вони обидва дуже розсіяні. Це ще більше в’язало Василя. Він запитав, чи тут гурток “Юнацтво”. Йому відповіли, що тут. А чи тут приймають “твори” до того журналу? Йому сказали з усмішкою, що тут. Він зрозумів ту усмішку. Форма, якою Василь звертався до своїх колег, була дещо дивною. Ті “твори” і неозначені звороти, все то було, напевно, не так сказано, але в тому було стільки безпосереднього юначого зацікавлення і наївности, що розумний Прихода одразу це відчув і належно оцінив.

— А ви щось маєте? — спитав він просто Василя.

— Угу! -— муркнув той, дещо пом’явся і вийняв з книжки, що її тримав у руках, шматок старанно списаного паперу. Прихода прикусив нижню губу, моргнув на Козенка і протягнув руку.

— Новий поет, — сказав він, і ці слова звучали для Василя, як глум... Бо він же ніякий, властиво, поет, а так собі...

Прихода одразу почав читати і то вголос. Прочитавши перший рядок і не питаючи згоди Василя, він з місця переправляє: “Не любити, — не можу свою я країну!” — Ось так буде ліпше, каже він. Василь зразу погодився, що так буде справді ліпше. Прихода читав далі. Він читав це все зі своєрідною патетикою, піднесеним голосом, тримаючи папір високо перед очима. І коли скінчив, Козенко вирвався перший:

— Анатолю! Це добре!

— Прошу сідати, товаришу Шеремето, — заговорив Прихода. До цього часу Василь стояв серед хати з шапкою в руці і не знав, що, власне, йому робити.

І з цього почалось. Василь Шеремета від цього першого дня увірвався в число передніх поетів “Юнацтва”. Він почав часто відвідувати Приходу. Дуже часто. Правда, він не був говіркий. Він не відзначався дотепністю Козенка, але зажди щось вносив своє до цієї двійки. З двох стало три. Всі різні, всі по-своєму своєрідні. Василів вірш негайно приймають. Більше... Разом з іншими “творами” його прочитають на загальних сходинах літературного гуртка.

День, коли це сталося, має для Василя Шеремети також окреме значення. Це було десь за пару тижнів після його вступу до гуртка. Неділя. День нехолодний, ясний, навіть соняшний. Снігу ще не було. Над Боною пливли на схід кусні великих хмарин. У соборі дзвонили дзвони на службу Божу. Зграї різнобарвних голубів кружляли над міською ванною Галкина.

За той час Василь вже пізнався з усіма членами гуртка. Були там з різних клясів, починаючи з п’ятої. Особливу увагу звертала на себе одна одинока панна з восьмої кляси. Хто вона, та панна? Висока, русява, з гарним прямим носом, великими синіми очима. Ходить завжди рівно, повільно, майже гордо. Одягнена у куце блакитної барви пальто, на голові мала простого такої ж барви капелюха зі стрічками, її звали Настуся... Настуся, Настя Мединська — полька. Чого ж вона в такому разі у тій занедбаній гімназії? Чого вона між тими юнаками? Це, власне, цікавило Василя, але він нічого не розпитував, ніколи з нею