Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

То був не кінець! Лише маленькі труднощі. Але Нет, мій турботливий братик, розібрався з нападником замість мене. Отого, що в нього залишився, він жбурнув кудись далеко, а мого підхопив і тріснув ним об нарти. О, так. Кинджали застосовує в останню чергу, силонька в нього понад усе!

Атрік важко встав і сперся об коліна. Він оглянувся та вперся поглядом в останнього нападника – того, що жбурнув Нет. Якраз того, що кинувся тікати. Може, колись давно ми б його відпустили, але ні. Досвід останніх таких милосердь був не на його користь.

Я метнула кинджал. Утікач скрикнув і впав.

Сутичку було завершено.

– Поранення? – прохрипів Атрік.

– Вушко подряпали, – прозвітувала я.

– Кожух розпороли. У двох місцях, – кинув Нет.

– От щасливці… А мені не так щастить, – зронив Атрік.

На його хутрах виступили темні плями. Він скривився та тримався за руку – ту, що пошматована барсом. Видно, у вирішальний момент вона зрадила його та підставила під удар.

– Що ж ти так… Ще ж далеко до Пустельних ночей… – тривожно пробурмотів Нет.

– Старію… – зажмурився Атрік. – Кудлай старий, я старий…

– Тату, що за дурниці!

Доки вони розбиралися з пораненням (воно було не страшне), я пішла за своїм кинджалом. Нещасливець відбіг далеченько… Не біг би, якби знав, що нічого йому вже не поможе. Може, якщо зійтись зі мною врукопаш, виявляється… гм, певна нестача м’язів та сили, але небагато знайдеться таких, що метають кинджали краще за мене.

Отож я стала над ним і просто дивилась. Цей кинджал, що стирчав йому зі спини, подарував мені Атрік, це ним я мала нарізати оленину. Та ба! Я хмикнула та витягла кинджал. Подумавши, перевернула тіло – та так і заклякла, впізнавши обличчя.

Ще малим він казав, що я стану його дружиною та берегинею його іглу… А я знала ще тоді, що ніколи такого не буде.

Втім, сентиментальною мене не назвеш. Я байдуже оглянула спорядження та хутра. Лише одна знахідка змусила мене здригнутись: на шиї був амулет – барсові вушка та ікло з вирізьбленим «В». Очевидно, Тая Вільбір не дійшла до сестри. А її немовля вже ніколи не виросте і не збудує собі іглу.

Я повернулась до нарт і кинула амулет Атріку. Він спіймав його та спитав:

– Що це?

– Він був у Таїного немовляти.

Атрік перезирнувся із Нетом. Скільки задавлених, невисловлених слів. Трагедію вшанували хвилиною мовчання.

Отакий був початок великого дня, що йменований Днем блакитної зорі!