Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

Але йому довелося одразу ж підвестись, бо він подумав, що пливе дуже швидко (куди швидше, ніж це було насправді). Тим-то він підвівся з червоної калюжі, в якій лежав; вода струменіла з нього, мокра груба бавовняна тканина була важка, як залізо, чорне волосся прилипло до черепа, змішана з кров’ю вода просочила блузу. Він обережно й швидко провів рукою під носом, глянув на руку і, схопивши весло, спробував завернути човен проти течії. Він навіть не подумав про те, що не знає, де саме залишився його товариш, — на якому з усіх тих дерев, котрі він проминув чи міг проминути. А втім, він не думав про це, бо був твердо переконаний, що його товариш залишився десь там, проти води, а в його уяві слова «проти води» асоціювалися з такою несамовитістю, і силою, і швидкістю, що розуміти їх інакше, як «по прямій лінії», розум просто відмовлявся, як відмовився б повірити в існування рушничної кулі завбільшки з бавовникове поле.

Ніс човна почав завертати проти течії. Він завертав слухняно й швидко, швидше, ніж каторжник устиг збагнути причину цієї легкості руху і пройнятися жахом та люттю: човен зробив дугу, став бортом до течії й знову злісно закрутився на місці. Каторжник сидів, вищиривши зуби, з носа його юшила кров, і знесиленими руками він безпорадно молотив веслом по воді, по цій невинній на вигляд стихії, яка вже раз стискала його в залізних, м’яких обіймах, немов анаконда, і яка тепер, здавалося, чинила його наполегливому, відчайдушному натискові не більший опір, ніж повітря; а човен, який спершу погрожував йому, а потім зі страшною силою кінського копита вдарив по обличчю, тепер спочивав на воді, неначе не важив нічого, неначе квітка будяка, і крутився, як флюгер, коли каторжник молотив по воді веслом, думаючи про свого товариша, уявляючи, як він сидить на дереві, в безпеці, спокійний, задоволений, бо йому не треба нічого робити, а тільки чекати; з безсилою люттю й страхом він думав про примхи людської долі, яка одному дарує безпечне дерево, а другому — істеричний, неслухняний човен, дарує саме через те, що знає: з них двох тільки він може спробувати повернутися і врятувати свого товариша.

Ялик винесло із заводі, і він знову помчав за течією, неначе ще раз перескочив од нерухомості до неймовірної швидкості, — і каторжник подумав, що його віднесло, напевно, вже на багато миль від місця, де товариш залишив його, хоч насправді човен, відколи він знов заліз у нього, просто зробив велике коло, і перепона (купка кипарисів, до якої прибило силу різних уламків та колод), що на неї човен мав от-от наскочити, вже раз стрічалася на їх шляху, — саме тоді ялик зачепився бортом і вдарив каторжника кормою. Але каторжник не знав цього, бо ще взагалі не підводив очей над носом човна. Він і зараз не підводив очей, хоч і зрозумів, що за мить вріжеться у щось; відчув, як човен під ним нетерпляче, радісно, злостиво затремтів; і каторжник, який досі без упину молотив веслом по спокійній зрадливій воді і вже гадав, що сили його вичерпалися, видобув звідкись, з якогось останнього резерву, залишки самовладання, волю і витримку, сильніші за прості м’язи й нерви. І він молотив веслом далі, аж до останньої миті, коли занурив і витяг весло, керований вже тільки рефлексом відчаю, — так людина, послизнувшись на льоду, хапається за капелюх і за кишеню з грошима, — і тут ялик ударився й кинув його знову на дно.

Цього разу він підвівся не скоро. Він лежав долілиць, трохи розкинувши руки й ноги, в спокійній позі, немов смиренно молився. Він знав, що йому, зрештою, доведеться підвестися, бо ж усе життя, власне, складається з того, що людині доводиться рано чи пізно підводитись, а через якийсь час рано чи пізно знову лягати. І він не був насправді знесилений; і він не втратив усіх надій; і він не відчував особливого страху перед необхідністю підвестися. Йому просто здавалося, що він випадково опинився в такому становищі, коли час і оточення, а не він сам, перебувають у гіпнотичному трансі; з ним бавиться водний потік, що нікуди не тече, а день нескінченний, і ніколи не настане вечір; а як тільки гра скінчиться, його викинуть назад, у порівняно безпечний світ, з якого насильно вихопили; поки що ж те, що він робить і чого не робить, не має особливого значення. Він ще кілька хвилин полежав долілиць, тепер не тільки відчуваючи, але й чуючи сильну, спокійну течію під днищем човна. Потім підвів голову і цього разу обережно торкнувся долонею обличчя, знову подивився на кров, потім сів навпочіпки і, перехилившись через борт, стиснув ніздрі великим і вказівним пальцем, висякав згусток крові й саме витирав пальці об штани, коли голос звідкілясь згори спокійно промовив: «А ви не дуже поспішали», — і каторжник, який досі не мав ні приводу, ані часу підвести очі над носом човна, глянув угору й побачив на дереві жінку, яка дивилася на нього. До неї було не більше десяти футів. Вона сиділа на нижній гілці одного з дерев, оточених уламками, в які він врізався; на ній був бавовняний халат, солдатська куртка й панама, але він не став розглядати її уважно, бо вже першого зляканого погляду вистачило йому, щоб визначити все її минуле, її походження; ця жінка могла б бути його сестрою, якби він мав сестру, його дружиною, якби його не заслали на каторгу юнаком, що вже не був і підлітком, але ще не досяг віку, в якому одружуються чоловіки його плодючої моногамної породи. Жінка, сиділа, вчепившись у стовбур дерева, її ноги без панчіх, у грубих розшнурованих чоловічих черевиках висіли на відстані ярда від води — жінка, яка була, напевно, чиєюсь сестрою і доконче була (чи доконче мусила б бути) чиєюсь дружиною; проте він потрапив на каторгу надто молодий, щоб мати більш ніж теоретичний досвід щодо