Читати книгу - "Жінка у вікні"

Як і її син, вона подобається мені з першого погляду.

Вона підходить до кушетки, штовхає моє коліно своїм.

— Сядьте. На випадок, якщо у вас струс мозку. — Я підкоряюся, підтягуючи своє тіло, а вона тим часом розкладає склянки на столику, тоді присідає навпроти мене, туди, де вчора сидів її син. Вона повертається у бік телеекрана, морщить лоба.

— Що ви дивитеся? Чорно-білі фільми? — Вражено.

Я тягнуся за пультом та вимикаю телевізор. Екран гасне.

— Темнувато тут, — помічає Джейн.

— Можете увімкнути світло? — запитую я. — Я трохи… — не можу закінчити речення.

— Звісно. — Вона тягнеться через спинку дивана, вмикає торшер. Кімната наповнюється світлом.

Я закидаю назад голову, розглядаю скошені багети на стелі. Вдих-два-три-чотири. Їх би не завадило підправити. Треба буде запитати Девіда. Видих-два-три-чотири.

— Отже, — каже Джейн, спершись ліктями на коліна, уважно мене розглядаючи. — Що там сталося?

Я заплющую очі.

— Панічний напад.

— О, Господи, люба… Як вас звуть?

— Анна. Фокс.

— Анно. То просто дурні дітлахи.

— Ні, суть не в тому. Я не можу виходити на вулицю. — Я опускаю погляд, хапаю склянку з бренді.

— Але ж ви таки вийшли на вулицю? Обережно з цим, — додає вона, коли я лигаю випивку.

— Мені не варто було виходити назовні.

— Чому? Ви вампірка?

Фактично так, думаю я собі, оцінюючи свою руку — білу, як риб’яче черево.

— У мене агорафобія? — кажу я.

Вона зморщує губи.

— Це запитання?

— Ні, я просто не була впевнена, чи ви знаєте, що я маю на увазі.

— Звісно ж, я знаю. Ви не терпите відкритого простору.

Я знову заплющую очі, киваю.

— Але я думала, що агорафобія це коли ви, ну, знаєте, не можете піти кудись у похід. Щось таке, дуже відкрите.

— Я нікуди не можу виходити.

Джейн облизує зуби.

— І скільки у вас це триває?

Я перехиляю залишки бренді.

— Десять місяців.

Тему вона вирішує не продовжувати. Я глибоко дихаю, кашляю.

— Можливо, вам потрібен якийсь інгалятор чи щось подібне?

Я хитаю головою.

— Це тільки погіршить стан. Прискорить серцебиття.

Вона роздумує над цим.

— Можливо, паперовий пакет?

Я ставлю склянку на стіл, тягнуся за водою.

— Ні. Ну, тобто деколи і він стає в пригоді, але не зараз. Дякую, що занесли мене. Мені дуже незручно.

— Ой, та що ви таке…

— Ні, справді. Дуже. Такого більше не повториться, обіцяю.

Вона знову зморщує губи. Дуже жвавий у неї рот, як я бачу. Можливо, вона курить, хоча від неї пахне олією дерева ши[105].

— Отже, з вами таке вже траплялося раніше? Ви виходили на вулицю і…

Моє обличчя викривлюється у гримасі.

— Ще навесні. Кур’єр доставки залишив мої продукти на передніх сходах, і я подумала, що зможу просто… витягти їх.

— Але не змогли.

— Не змогла. Та багато людей тоді проходили повз. Їм знадобилася десь хвилина, щоб зрозуміти, що я не божевільна й не безпритульна.

Джейн розглядає кімнату.

— Ви точно не безпритульна. Це місце… просто вау. — Вона замовкає, а перегодом витягує з кишені телефон, перевіряє дисплей. — Мені треба повертатися додому, — каже вона, підводячись.

Я намагаюся встати слідом, але мої ноги не бажають співпрацювати.

— Ваш син — дуже гарний хлопець, — кажу я. — Він приніс оце. Дякую, — додаю.

Вона кидає погляд на свічку, що стоїть на столі, торкається ланцюжка на шиї.

— Він хороший малий. Завжди таким був.

— І дуже вродливий.

— Завжди таким був! — Вона просовує ніготь великого пальця в кулон; той розкривається, і вона нахиляється до мене, так що ланцюжок вільно звисає в неї із шиї. Я бачу, що вона хоче, щоб я взяла подивитися. Такий дивний та інтимний момент, ця незнайомка, що нависає наді мною, а я тримаю в руках її кулон. Або ж я просто відвикла від контактів із людьми.

У кулоні маленька фотографія, глянцева та яскрава: маленький хлопчик, років чотирьох, чи близько того, чуприна солом’яного волосся, зубки, наче ряд частоколу після урагану. Одна брова розколота шрамом. Ітан, безперечно.

— Скільки йому тут?

— П’ять. Та він виглядає молодшим, чи не так?

— Я б подумала — чотири.

— Саме так.

— Коли це він встиг так вимахати? — запитую я, відпускаючи кулон.

Вона ніжно закриває його.

— Та десь між тоді й тепер! — сміється вона. А тоді раптом: — Ви ж не проти, що я піду? Не перенасититеся киснем?

— Не перенасичуся.

— Може, хочете ще бренді? — запитує вона, нахиляючись над журнальним столиком — там лежить якийсь фотоальбом; вона, мабуть, принесла його із собою. Вона бере його під пахву та вказує на порожню склянку.

— Я обійдуся водою, — брешу я.

— Добре. — Вона зупиняється, погляд застигає на вікні. — Добре, — повторює. — Там якийсь дуже привабливий чоловік щойно підійшов до будинку. — Вона дивиться на мене. — То ваш чоловік?

— Та ні. То Девід. Він орендує в мене кімнату. Внизу.

— То він ваш орендар? — рипить Джейн. — Краще б моїм був!

Дзвінок більше жодного разу не порушував тишу того вечора, взагалі. Можливо, темні вікна відігнали усіх дітей із кошиками. А можливо, то засохлі жовтки.

Падаю в ліжко раніше, ніж зазвичай.

Десь на екваторі моєї аспірантури я познайомилася із семирічним хлопчиком, який страждав від так званого синдрому Котара, психологічного явища, при якому людина переконана, що вона мертва. Рідкісний розлад, випадки у дітей взагалі одиничні; рекомендоване лікування включає антипсихотичний режим або, у важких випадках, електрошокову терапію. Та мені вдалося вилікувати хлопчика розмовами. То був мій перший значний успіх, який і привернув увагу Веслі до моєї особи.

Той маленький хлопчик зараз вже десь у підлітковому віці, такий же, як Ітан, майже вполовину молодший за мене. Сьогодні я думаю про нього, тримаючи погляд на стелі, відчуваючи себе мерцем. Мертва, хоч і не зникла, я бачу, як життя пролітає повз мене, а я безсила якось на це вплинути.

Понеділок, 1 листопада

13

Коли зранку я понуро спускаюся вниз, на кухню, то бачу записку під дверима до підвалу: «Яйця».

Я розглядаю її, не розуміючи, в чому суть. Девід хоче, щоб я йому приготувала сніданок? Потім я її перевертаю та бачу слово «відчистив» під згином. Дякую, Девіде.

Яйця — це звучить