Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

— Усе гаразд, Елеанор? — запитав чоловік, терпляче усміхаючись, поки я намагалася дістати рукавички з рукава. Хоч за цієї температури вони геть непотрібні, я брала їх із собою на випадок непередбачуваних змін погоди о цій порі року.

— Так, — відповіла я, не забуваючи про манери, і пробурмотіла: — Дякую, Реймонде.

— Не зважай.

Ми прямували в одному напрямку, і це мене дуже дратувало.

— Куди йдеш? — запитав він.

Я неуважно кивнула в напрямку пагорба.

— Я також, — сказав він.

Я нахилилася і вдала, ніби застібаю липучку на взутті. Я намагалася робити це якомога повільніше, сподіваючись, що він зрозуміє натяк. Зрештою, коли я випросталася, він досі стояв поряд з опущеними руками. Я помітила, що він одягнений у напівпальто. Напівпальто! Хіба це не одяг для дітей чи ведмедиків? Ми почали разом спускатися з пагорба, і він дістав пачку цигарок, пропонуючи мені одну. Я відсунула пачку.

— Це огидно, — сказала я.

Але, незважаючи на це, він підпалив цигарку.

— Вибач, — пробурмотів він. — Огидна звичка, я знаю.

— Так і є, — наголосила я. — Так ти помреш значно раніше відведеного тобі терміну, можливо, від раку чи серцевого захворювання. Звісно, якийсь час ти не помічатимеш впливу на серце чи легені, але неодмінно зауважиш зміни в ротовій порожнині — у тебе розвинеться захворювання ясен, почнуть випадати зуби, а ще в тебе вже зараз властивий курцям тьмяний колір шкіри й передчасні зморшки. Ти ж знаєш, що хімічний склад сигарет включає ціанід та аміак? Невже ти справді хочеш добровільно ковтати ці токсичні речовини?

— Як для людини, котра не палить, ти знаєш надто багато про цигарки, — сказав він, видихаючи шкідливу хмару канцерогенів крізь тонкі губи.

— Колись я замислювалася над тим, щоб почати курити, — зізналась я, — але ретельно дослідила це питання й зрозуміла, що куріння є недоцільним і шкідливим. Крім того, воно ще й непривабливе з фінансової точки зору, — відповіла я.

— Еге ж, — кивнув він, — на цигарки витрачається сила-силенна грошей. — На мить запала тиша, а тоді він запитав: — Куди тобі, Елеанор?

Я обмірковувала, як краще відповісти на це запитання. Я поспішала додому на захопливе рандеву. Ця вельми незвична подія — зустріч з відвідувачем у моєму домі — означала, що мені час завершувати цю нудну, незаплановану взаємодію. Тому мені треба обрати будь-який маршрут, яким би не пішов Реймонд. Але який? Ми якраз проминали приймальню ортопеда, і мені спала на думку геніальна ідея.

— У мене запланована зустріч он там, — сказала я, вказуючи на вивіску ортопеда. Він поглянув на мене. — Мозолі, — імпровізувала я.

Він поглянув на моє взуття.

— Шкода це чути, Елеанор, — мовив він. — У моєї мами щось подібне, вона має серйозні проблеми з ногами.

Чекаючи, доки на перехресті спалахне зелений, він нарешті замовк. Я спостерігала за старим, що шкандибав, похитуючись, на протилежному боці вулиці. Невеликий на зріст, кремезний, він привернув мою увагу помідорним кольором свого светра, який вибивався з типових для пенсіонерів сірих та пастельних відтінків. Ніби у сповільненій зйомці, старий почав похитуватися, невпевнено перебираючи ногами, він розгойдувався з напханими сумками, від чого нагадував живий маятник.

— Напився серед білого дня, — ледь чутно мовила я, більше собі, ніж Реймонду.

Він відкрив рота, аби відповісти, аж раптом старий нарешті гепнувся навзнаки і закляк. Вміст його сумки вивалився на землю, і я помітила, що він купив карамельні батончики та величезну упаковку сосисок.

— Чорт, — сказав Реймонд, нестримно натискаючи кнопку світлофора.

— Не звертай уваги, — мовила я, — він нетверезий. З ним усе буде добре.

Реймонд витріщився на мене.

— Він крихкий старий чоловік, Елеанор. І добряче торохнувся головою об хідник, — сказав він.

Я почувалася ніяково. Навіть п’яниці заслуговують на допомогу, мені так здається, хоча їм варто напиватися вдома, як це роблю я, тоді вони б не завдавали іншим жодних проблем. Хоча не всі такі розумні й виважені, як я.

Нарешті загорілося зелене, і Реймонд побіг через дорогу, кинувши цигарку в канаву. «Не обов’язково кидати сміття на вулиці», — подумала я, повільно плетучись слідом. Коли я перейшла на інший бік вулиці, Реймонд уже упав навколішки біля старого, намацуючи пульс на його шиї. Він голосно та повільно молов якісь дурниці на кшталт: «Агов, чоловіче, як справи?» і «Ви чуєте мене, містере?» Старий не відповідав. Я нахилилася над ним і набрала повітря.

— Насправді він не п’яний, — сказала я. — Ти б відчув, якби він напився до такого стану, щоб упасти й знепритомніти.

Реймонд почав розстібати верхні ґудзики на сорочці старого.

— Викликай «швидку», Елеанор, — тихо промовив він.

— У мене немає мобільного, — відповіла я, — хоча я визнаю їх ефективність.

Реймонд запхав руку в кишеню свого пальта і дістав свій телефон.

— Хутчіш, — попросив він, — старий уже холоне.

Я почала набирати 999, аж раптом спогади боляче врізалися в мою свідомість. Я збагнула, що не можу зробити цього знову, я просто не можу спокійно слухати голос, котрий говорить: «Якою послугою хочете скористатися, абоненте?», і далі гудки. Я торкнулася своїх шрамів, а тоді віддала телефон Реймонду.

— Зроби це ти, — запропонувала я. — Я побуду з цим чоловіком.

Реймонд тихо вилаявся і піднявся.

— Продовжуй говорити до нього і в жодному разі не воруши його.

Я зняла куртку і вкрила нею чоловіка.

— Привіт, — почала я, — мене звати Елеанор Оліфант. — Реймонд сказав, щоб я говорила з чоловіком. — Який милий светр, — продовжувала я. — Нечасто побачиш кольорові вовняні речі. На вашу думку, він яскраво-червоний? Чи, краще сказати, гранатово-червоний? Мені так більше подобається. Але я б такий відтінок не одягнула. Проте, незважаючи ні на що, мені здається, що вам він дуже пасує. Сиве волосся і червоний одяг — ніби Дід Мороз. Цей светр був подарунком? Виглядає ніби подарунок, дуже м’який і дорогий. Це занадто хороша річ, щоб купувати її для себе самостійно. Хоча, можливо, ви купуєте хороші речі для себе — деякі люди так роблять, я це знаю напевно. Деякі люди тільки й займаються тим, що беруть для себе все найкраще. Майте на увазі, поглянувши на решту вашого одягу та вміст сумки, мені здалося, що ви навряд чи належите до людей такого типу.

Я зібралася з силами та зробила три глибокі вдихи, а тоді повільно, дуже повільно поклала свою руку на його. Я обережно тримала її так довго, скільки могла це витримати.

— Містер