Читати книгу - "Майстер"

— Слухайте, слухайте,— вигукнув лорд Волслі,— чудово сказано!

— Але я просто спитав у містера Джеймса,— сказав Вебстер.

— А він вам відповів іще простине,— зауважив лорд Волслі.— Та вам, схоже, важко це зрозуміти.

ДОКИ ЛОРД І ЛЕДІ ВОЛСЛІ готувалися до балу, обговорюючи з гостями різні деталі та проводячи багато часу за прикрашанням великої зали, прибували нові запрошені, серед яких була й одна жінка, яку Генрі кілька разів зустрічав у леді Волслі. Ґейнор, так її звали, пізно вийшла заміж за чоловіка, котрий нині обіймав якусь високу посаду в армії. Вона приїхала з дочкою Моною, якій було років десять-одинадцять. Мона була єдиною дитиною в цій компанії, тому стала предметом загального захоплення й зачудування її вродою та від природи гарними манерами. Дівчинка граційно рухалась і мала щасливий вигляд, хоча й не чіплялася до дорослих і не теревенила повсякчасно, чим і чарувала всіх присутніх.

У переддень балу на Дублін спустився неймовірний холод, і Генрі був змушений раніше повернутися з прогулянки угіддями. Так сталося, що він проходив повз невеличку кімнату на першому поверсі, що належала до апартаментів Волслі. Леді Волслі займалася збиранням перук, аби перед обідом леді могли вибрати щось для себе. Разом із нею був містер Вебстер, і Генрі зупинився на порозі, готуючись заговорити. Вони гралися перуками, перебираючи їх, подаючи одне одному, розглядаючи та сміючись, мов бувалі конспіратори. Аж ось леді Волслі веліла Вебстеру приміряти одну, а потім зі сміхом скинула капелюшок, коли молодий чоловік спробував надіти перуку їй на голову. Їх так захопила ця гра, що Генрі вирішив не заважати. Раптом він помітив, що в одному з фотелів сидить дівчинка Мона. Вона ніякої не брала участі в забаві, що розгорталася біля круглого столу, навіть не сміялася, коли з якоїсь причини леді Волслі розвернулася до Вебстера й прикрила рота долонею.

Мона була втіленням досконалої дівчинки, та, поспостерігавши за нею довше, Генрі помітив, що вона дуже зосереджено дивиться на те, що роблять дорослі. У її погляді не було ні збентеження, ні образи, та, все ж таки, відчувалося, що вона докладає зусиль, аби зберігати милий і відсторонений вигляд.

Він відійшов від дверей саме тоді, коли леді Волслі вибухнула сміхом на чергове зауваження містера Вебстера. Уже відходячи, Генрі помітив, що на личку Мони з’явилася усмішка, ніби жарт розсмішив і її, ніби все, що відбувається, її звеселяє, хоча, на його думку, дівчинці зовсім не слід було тут перебувати і слухати ті жарти чи вигадки, що ними обмінювалися леді Волслі та містер Вебстер. Генрі пішов у своє помешкання.

Він обмірковував цю сцену, таку знайому, таку близьку, наче бачену вже багато разів і вивчену до дрібниць. Генрі сів у фотель і дозволив уяві намалювати інші кімнати з ледве прочиненими дверима, як у його непомітній присутності інші очі таємничо примружуються, надаючи тому, що відбувається, глибини та двозначності. Раптом він усвідомив, що у своїх романах постійно тільки це й зображує: сцени, побачені крізь вікно чи непричинені двері, поодинокі жести чи погляди, що свідчать про щось значно більше, приховані стосунки, що раптом стають явними. Він таке вже описував, але на власні очі побачив тільки нині, хоча й досі не був упевнений у тому, що воно значить. Генрі ще раз усе прокрутив у голові. Така невинна дівчинка, і її невинність так дисонує з усією сценою. Здається, ця дитина могла ввібрати в себе кожен нюанс, кожну двозначну дрібницю.

Коли він подивився вгору, побачив Хеммонда, котрий тихенько за ним спостерігав.

— Сподіваюсь, я не потурбував вас, пане,— промовив Хеммонд.— У таку погоду за вогнем треба постійно слідкувати. Спробую більше не робити ніякого шуму.

Генрі усвідомлював, що, коли він виринув зі своїх міркувань, Хеммонд доскіпливо вивчав його обличчя, а тепер, ніби надолужуючи втрачений час, вигрібає прогоріле вугілля, щоб мовчки втекти.

— Ви бачили маленьку дівчинку Мону? — запитав у нього Генрі.

— Щойно, пане?

— Ні, взагалі. Після того як вона приїхала.

— Так, пане. Я постійно зустрічаю її в коридорах.

— Дивно, що вона тут сама серед дорослих. Чи є в неї нянька?

— Так, пане. Нянька і мати.

— І чим вона займається цілими днями?

— Хтозна, пане.

Хеммонд знову дивився на нього вивчаючим поглядом, що межував із неввічливістю. Генрі відповів йому тим же, намагаючись дивитись якомога спокійніше. Обидва мовчали. Коли Хеммонд першим відвів очі, він здавався замисленим і пригніченим.

— Я маю сестру, пане. Приблизно Мониного віку. Така красунечка.

— У Лондоні?

— Так, пане. Найменшенька нині. Вона є світлом у наших життях, пане.

— І коли ви бачите Мону, то завжди про неї згадуєте?

— Моя сестра не вештається без догляду, пане. Вона є нашим скарбом.

— Напевно, Монина няня і, звичайно ж, мати захищають її?

— Упевнений, що так воно і є, пане.

Хеммонд опустив очі, наче хотів сказати ще щось, але не наважувався. Він повернув голову до вікна і застиг. Половина його лиця була освітлена, половина тонула в тіні. У кімнаті запала така глибока тиша, що Генрі чув їхнє дихання. Жоден не заговорив і не поворухнувся.

Генрі подумав, що, якби хто зараз подивився на них, підглядаючи в напівпричинені двері, як нещодавно він, чи дивлячись у вікно, то, напевно, вирішив би, що ця тиша є наслідком чогось дуже значного, що відбулося між ними секунду тому, що тепер вони мовчать, бо сказано було забагато. Аж ось Хеммонд рвучко видихнув і всміхнувся до Генрі м’яко та тепло, а потім узяв зі столу тацю і вийшов із кімнати.

ЗА ВЕЧЕРЕЮ ГЕНРІ опинився неподалік лорда Волслі й тим самим, як він гадав, уникнув спілкування з Вебстером. Леді, котра сиділа поруч, прочитала кілька його книжок і вправлялась у міркуваннях стосовно їх закінчення та того, як американці зображують життя англійців.

— Мабуть ми здаємося вам зовсім поверховими, у порівнянні з американцями,— сказала вона.— Сестри лорда Ворбертона, приміром, у вашому романі зображені зовсім поверховими. А от Ізабель[5] чи та сама Дейзі Міллер аж ніяк не є поверховою. Якби Джордж Еліот писала про американців, напевно, теж зобразила б їх поверховими.— Вочевидь, їй дуже подобалося слово: «поверховий», бо леді вставила його ще до кількох своїх коментарів.

Однак Вебстер вирішив не припиняти спроб контролювати розмови за столом. Після того як він усіх дам обстріляв зауваженнями стосовно того, в які костюми можна вбиратися