Читати книгу - "Після тебе"

Я згорнула газету. Мені знадобився якийсь час, щоб опанувати себе, і потім я підвела обличчя. Бібліотека навколо мене тихо гула своїм життям. Малеча співала невпопад пронизливими голосами — навколо радісно плескали в долоні їхні мами. За моєю спиною бібліотекарка sotto voce[10] обговорювала з колегою найкращий рецепт тайського карі. Коло мене чоловік водив пальцем по давньому виборчому списку та бурмотів прізвища: «Фішер, Фіцґіббон, Фіцвільям…».

Я нічого не зробила. Минуло вже півтора року — а я так нічого й не зробила. Продавала алкоголь у двох різних країнах і жаліла себе. Я повернулась у дім, де виросла, уже чотири тижні тому — і тепер відчуваю, що Стортфолд засмоктує мене, намагається переконати, що мені було б тут добре. Що все буде добре. Так, великих пригод я тут не знайду і буде трохи дискомфортно, доки люди звикнуть до моєї присутності, — але буває ж і гірше, правда? А тут живеш із родиною, у любові та безпеці.

Я знов глянула на стос газет переді мною.

На першій шпальті останнього номера була стаття:

СВАРКА ЩОДО ПАРКІНГУ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ БІЛЯ ПОШТИ

Я згадала, як тато сидів на моєму ліжку в лікарні й шукав у газеті статтю про мій нещасний випадок.

«Я підвела тебе, Вілле. Я підвела тебе так, як тільки можна».

Дорогою додому ще на початку вулиці я почула крики. Я відчинила двері будинку — і мене оглушило голосіння Томаса. Моя сестра сварила його, погрожуючи пальцем, у кутку вітальні. Мама схилилася над дідусем із кухонною губкою та мискою води, а той кволо відбивався.

— Що тут робиться?

Мама відійшла вбік, і я побачила обличчя дідуся: у нього з’явилися нові вугільно-чорні брови та товсті, дещо криві вуса.

— Маркер, що не стирається, — пояснила мама. — Відтепер ніхто не лишає Томаса самого в кімнаті, де дрімає дідусь.

— Перестань нарешті малювати на всьому! — кричала Тріна. — Малюй тільки на папері! Не на стінах. Не на людях. Не на собаці місіс Рейнолдс. Не на моїх штанях.

— Та я ж робив тобі штани-тиждень!

— Мені не треба штани з днями тижня! — волала вона. — Та і якби були потрібні, то я б писала без помилок!

— Не свари його, Тріно, — втрутилася мама. Вона відхилилась подивитися, чи вдалося щось змити з дідового обличчя. — Могло б бути й гірше.

Татові кроки на сходах у нашому маленькому будиночку завжди лунали як грім. Він вкотився у вітальню з опущеними плечима, що виказували його злість. Волосся стирчало на один бік.

— Та може тут чоловік поспати у свій єдиний вихідний чи ні? Тут не дім, а клята божевільня!

Ми всі заклякли й стали дивитися на нього.

— Що таке? Що такого я сказав?

— Бернарде…

— Ой, та облиште вже! Лу не думає, що я мав на увазі її.

— Господи… — Мама затулила обличчя рукою.

Сестра почала штовхати Томаса геть із кімнати.

— Давай, — шипіла вона. — Томасе, тобі зараз краще забратися звідси. Клянуся, якщо твій дідусь тебе схопить…

— Що? — насупив брови батько. — Що таке?

Дідусь уривчасто засміявся й підняв угору палець — той трусився. Фантастичний був вигляд. Томас розмалював усе батькове обличчя синім маркером. Його очі стали схожі на два аґруси на тлі кобальтової синяви.

— А що такого? — долинали протести Томаса десь із дальшого кінця коридору. — Ми дивились «Аватара», і він сказав, що хотів би теж стати аватаром!

Татові очі розширилися. Він підійшов до дзеркала над камінною полицею. Запала тиша.

— Господи…

— Бернарде, не згадуй Бога всує.

— Та він же пофарбував мене в синій, Джозі! Я можу катати ім’я Господа на чортовому колесі в Батлінзі[11]! Це що, перманентний маркер? ТОММІ?! ЦЕ ПЕРМАНЕНТНИЙ МАРКЕР?

— Ми змиємо, тату, — сестра зачинила за собою двері в сад. З-за дверей чулися волання Томаса.

— Я завтра маю керувати робітниками, які встановлюють новий паркан у замку. Приїздять підрядники. Як я вестиму розмови з людьми, якщо я, чорт забирай, синій?

Тато плюнув на руку та почав терти обличчя. Сліди маркера трохи змазались, і колір передався на руку.

— Не відтирається, Джозі. Не відтирається!

Мама кинула відтирати дідуся й почала терти губкою тата.

— Стій спокійно, Бернарде. Я роблю, що можу.

Тріна пішла по ноутбук.

— Я пошукаю в інтернеті. Має бути щось для таких випадків: зубна паста чи, може, рідина для зняття лаку. Може, відбілювач…

— Не будеш ти лити відбілювач на моє обличчя! — заревів тато.

Дідусь тихенько хихотів у кутку кімнати зі своїми піратськими вусами.

Я боком намагалася пройти повз них.

Мама тримала татове обличчя лівою рукою та скребла його губкою. Тут вона повернулася до мене — наче до цього й не бачила.

— Лу! Я й забула запитати! Усе добре, сонечко? Як прогулялись?

Усі раптом припинили робити свої справи та повернулися до мене з усмішкою, яка промовляла: «Усе гаразд, Лу, не турбуйся». Я ненавиділа цю усмішку.

— Нормально.

Ця відповідь усіх влаштувала. Мама знов зайнялася татовим обличчям.

— Прекрасно. Правда ж, Бернарде? Це прекрасно.

— Так. Чудові новини.

— Серденько, якщо розсортуєш свій білий одяг, я закину його прати разом із татовим.

— Та не переймайся, — сказала я. — Я тут подумала. Час мені вже повертатися додому.

Запала тиша. Мама глянула на тата. Дідусь іще раз хихикнув і прикрив рота рукою.

— Ну, зрозуміло, — нарешті промовив тато з усією гідністю, на яку був здатний немолодий синій чоловік. — Але ти повернешся в ту твою квартиру за однієї умови…

4

-Мене звати Наташа. Я втратила чоловіка три роки тому. Через рак.

У вологий вечір понеділка члени клубу «Жити далі» розсілися на помаранчевих стільцях, що стояли колом у п’ятдесятницькій церкві. Лідером зборів був Марк — високий чоловік із вусами, який усім своїм єством випромінював виснажену меланхолію. Один стілець залишався вільним.

— Я Фред. Моя дружина Джиллі померла у вересні. Їй було сімдесят чотири.

— Суніл. Мій брат-близнюк помер від лейкемії два роки тому.

— Вільям. Батько помер шість