Читати книгу - "Львів. Вишні. Дощі"

І вона розповідала і розповідала… Аж поки нізвідки налетів шквал західного вітру і розбурхав розніжене спекою місто. І, граючись, перекинув гігантське відро води з небесної криниці на землю.

Вони змокли одразу і до нитки. Сховалися у брамі австрійської кам’яниці, на другому поверсі якої розташувався весільний салон.

«Знак?» — майнуло в голові.

— О, у вас навіть під’їзди не такі, як в нормальних містах, — вигукнув Віктор, протерши окуляри хустинкою і нею ж обтерши обличчя від крапель дощу.

Їй захотілося побути цією хустинкою в його руках, але вона одразу засоромилася власних думок і прослідкувала за його поглядом.

«Райські морелі», — напис над сходовою кліткою. І намальована стрілка в напрямку масивних дерев’яних сходів. І райський сад з Адамом і Євою на стінах кам’яниці, тільки замість яблуні тут росла вишня з великими темно-вишневими ягідками. Малював професіонал, розмаїті рослини п’ялися разом зі сходами угору, а соковита трава стелилася при самій підлозі, наче проросла сюди знадвору, утікаючи від закованої у брук землі.

На Адамі були фрак та циліндр, на Єві — пишна весільна сукня зі шлейфом та довга імлиста фата. Але відчувалося, що прабатьки людства зазвичай нагі, просто на церемонію зодягнулися як годиться. А як годиться?..

Змія художник не намалював, але він десь там обов’язково був, бо як же ж у райському саду та й без змія…

Їх наче магнітом потягнуло слідом за стрілкою. Над входом у весільний салон замість банальних перехрещених обручок чи голубків висіли шабля і троянда, а на стінах салону, стилізованого під старовинну танцювальну залу, поміж канделябрів, запалених свіч і дзеркал святково вбрані пари завмерли у танці.

Самі ж сукні і костюми, розвішані повсюди на манекенах, які були також розбиті на пари, доповнювали відчуття присутності на королівському балу.

— Вітаємо вас у «Райських морелях», — виросла наче з-під землі, точніше, з-під ламінату з паркетним рисунком, працівниця салону. Професійний глянець умілого менеджера проглядав крізь зовнішню простоту одягу, який не мав затьмарювати собою красу і блиск довколишнього. Тут усе продумували до дрібниць. — Коли у вас весілля?

Вони перезирнулися.

— Ні-ні, ви помилилися… точніше, це ми… ми помилилися… ми вже йдемо… — перелякано заторохтіла Леся і посунула до виходу, але Віктор…

— Ну чому ж… ми дату ще не призначали, але можемо подивитися, що тут у вас.

Вона витріщилася на нього, а він задоволено підморгнув, мовляв, а чому б і ні.

Її серце опустилося до п’ят і там забилося-затріпотіло. Немовби пташка, яка побачила змія. Запізно побачила.

— Але чому морелі? — вів своєї несправжній наречений. — Чому не яблука?

Коротка усмішка на устах салонної працівниці засвідчила, що це запитання звучить тут не вперше.

— А де написано, що то було яблуко? Сказано — плід цього дерева ти не з’їси, якого дерева — не сказано, а яблуко вже нафантазовано наступними поколіннями. Власник салону каже, що його можна було б спокусити саме вишнями, вони часто ростуть попарно, колір пристрасний і смак кисло-солодкий, не може та й не повинно життя завжди бути солодким. Я відповіла на ваше питання?

— Аякже. Мені чим далі, тим більше тут подобається, а тобі, Лесюню?

— Ми вже перейшли на ти? — різко поцікавилася вона. Дуже не любила цього пестливого варіанту свого імені. Крім того, вона почала замерзати. Чи то від мокрого одягу, чи від крикливої розкоші салонних суконь.

— Звісно, ми ж вибираємо нам весільне вбрання, — знову підморгнув він.

— Не треба так жартувати, — випалила і побігла сходами вниз. На вулицю, під дощ, геть із раю.

— Зачекай!

Віктор вибіг слідом, наздогнав, схопив за плечі. Вона обернулася, не витираючи сліз. Не мала хустинки і не бажала більше ховатися від дощу, а може, й від життя.

Хоча, швидше за все, просто не хотіла, щоб він побачив її руки…

— Мені треба йти додому гостей приймати, а тобі в хостел, поїсти, відпочити…

— Я б хотів…

— Не зараз, я трохи змерзла.

Як дійшла до зупинки — не пам’ятала. Перед очима — його розгублений погляд. Наче нічого поганого не зробив, а вона…

Ледве змогла розрахуватися з водієм маршрутки.

Біль застав її на порозі квартири. Видобути із сумочки ключі виявилося дуже важко. Але ще важчим було стояти на порозі власної квартири і картати себе за скоєне.

Чому вона не пішла додому раніше? Навіщо було марнувати час на нездійсненне? Невже довгі роки боротьби за нормальне існування нічого не навчили?

Є люди, які люблять дощ. А вона могла любити тільки сонце. Ну і ще морелі, щоб їм добре було… їх вона теж любила.

А увечері прийшли гості. І стало зовсім кепсько.

— Ти сама живеш? Не страшно уночі? Заведи собі коханця, помагає!

Інна поводилася у її квартирі, як у себе вдома. Перевдягнулася у м’якенький спортивний костюм і, наче грайлива кішечка, обнюхувала все довкола.

— Я спатиму ось тут, мені тут найбільше подобається, але зранку не шуміть, бо я можу встати не з тієї ноги, а тоді начувайтеся, правда, Настю?

Приступ хвороби минув, але почалася мігрень, а від неї спасіння взагалі не існувало. А Інна все не заспокоювалася.

— А штори я б сюди не вішала. Тільки тюль, легку, мов серпанок. Ого, скільки ліків? Трентал, ніфедипін, амітриптилін… І ти все це п’єш? А що за хвороба?

Раніше назва її хвороби мало кому про щось говорила, а зараз є Інтернет і невідомого у світі залишилося обмаль.

— Правда, Настю, коханець — це найкращий рецепт від усіх хворіб? Набрид — вигнала і знайшла собі іншого. А ти, мабуть, мрієш про законного чоловіка?

Зараз вона мріяла тільки про теплу постіль і сон без сновидінь. Настя була тінню своєї подруги і погоджувалася з усім.

— Мало того, ти мрієш про ідеального чоловіка, я вгадала? Бійся мрій, вони збуваються!

Леся вже жалкувала, що вляпалася в цю історію з гостями.

— Прочитай щось із свого улюбленого, ну прочитай, не змушуй себе просити.

І вона несподівано для себе погодилася. Підійшла до вікна і неквапно заговорила-зашепотіла:

— Задивилося поле у очі твої болем,

І жахнулося небо зловісному вироку долі,

Загойдалося сонце, палаючим вибухом вбите,

Ти весною прийшов, а пішов у віки літом.

Так жахливо було, наче літо убило казку,

Так жахливо цвіло і чомусь так родило рясно,

Хтось упав серед трав, ну а хтось більше з них не піднявся,

Ми чекали, та ти з тих шляхів неземних не вертався.

…Місто знову вдивляється в очі мої болем,