Читати книгу - "Пан, Батіг Гамсун"

- Не забувай, що зараз ми з тобою не на ти,- прошепотіла вона.

А я і не сказав ти. Я знов відійшов.

Минає ще година. День тягнувся цілу вічність; я давно вже поплив би додому сам, коли б мав третього човна. Езоп був прив’язаний у хатині, може, він думав про мене. Едварда, напевно, своїми гадками витала десь далеко від мене.

- Яке то щастя поїхати кудись далеко, в інші краї,- казала вона, щоки її пашіли, й вона навіть неправильно висловилась: - Ніхто в світі не буде більш щасливіший за мене того дня…

- Більш щасливіший,- уриває її лікар.

- Що?- питає вона.

- Більш щасливіший.

- Не розумію.

- Ви сказали “більш щасливіший, і все.

- Невже я таке сказала? Вибачте. Ніхто в світі не буде щасливіший за мене того дня, як я зійду на борт корабля. Іноді мене пориває в дорогу, і сама не знаю куди.

Її поривало світ за очі, про мене вона не пам’ятала. Я по її обличчю бачив, що вона про мене забула. Ет, про що говорити, я ж сам це бачив по її обличчю. І хвилини тягнулися нестерпно довго. Я багатьох перепитав, чи не пора пливти додому.

- Вже пізно,- сказав я,- а Езоп прив’язаний у хатині.

Але нікому не хотілося додому.

Я втретє підійшов до пробстової дочки. “Це вона казала, що в мене звіриний погляд,” - подумав я. Ми вдвох випили. Її очі блукали, ні на чім не зупиняючись, і вона то зиркала на мене, то одвертала погляд.

- А скажіть мені, панно, чи вам не здається, що тутешні люди схожі на своє коротке літо?- спитав я.- Вони мінливі й чарівні, як воно.

Я говорив голосно, надто голосно, й робив це навмисне. Не стишуючи голосу, я знов попросив панну навідатися до мене й подивитись мою хатину.

- Бог вам за це віддячить,- наполягав я, а подумки прикинув, чи знайду для неї якийсь подарунок, коли вона прийде. Навряд чи я щось мав, крім своєї порохівниці.

І панна пообіцяла прийти.

Едварда сиділа, відвернувшись, і давала мені наговоритись досхочу. Одначе вона слухала обома вухами й коли-не-коли вставляла якесь слово. Лікар ворожив юним дамам по руці й молотив язиком; у нього самого були тендітні маленькі руки, а на одному пальці поблискував перстень. Я відчув себе зайвим і довгенько сидів собі оддалік на камені.. Вже геть смеркло. “Сиджу я зараз сам, як палець, отут, на камені,- думав я,- і єдиній людині, яка могла б мене звідси забрати, до мене байдужки. Ну й нехай!”

Мене заполонило гнітюче відчуття самотності. Розмова за моєю спиною відлунювала в моїх вухах, я почув Едвардин сміх. Під той сміх я схопився на ноги й підійшов до гурту. Я був збуджений до краю.

- Хвилиночку,- мовив я,- поки я там сидів, мені спало на думку, що, може, вам хотілося б побачити мою колекцію мух,- і я вийняв коробочку. Пробачте, що я не згадав про це раніше. Коли ваша ласка, то перегляньте її, я буду радий. Дивіться на все, там є червоні й жовті мухи.- Я говорив, тримаючи в руках кашкет. А коли помітив, що сам його зняв і що це було по-дурному, відразу ж надів його на голову.

На кілька хвилин запала глибока тиша й ніхто не потягнувся до коробочки. Зрештою лікар простягнув руку й чемно сказав:

- О, дякую, дозвольте нам оглянути ці штуковини. Для мене завжди було загадкою, як робляться такі мухи.

- Я сам їх роблю,- відповів я з почуттям вдячності до лікаря та й заходився пояснювати, як я їх робив.- Дуже просто, накупив пір’їн та гачків, вийшло не надто гарно, та це ж тільки для себе. Можна купляти й готових мух, вони мов лялечки.

Едварда кинула на мене й на коробочки байдужий погляд і далі базікали зі своїми приятельками.

- Тут і матеріал для них,- сказав лікар.- Гляньте, які красиві пір’їни.

Едварда приглянулась.

- Зелені красиві,- мовила вона,- дайте подивитись, лікарю.

- Візьміть їх собі,- вигукнув я.- О, візьміть! Я прошу: візьміть їх саме сьогодні,- ці дві зелені пір’їни! Зробіть мені таку втіху, нехай вони будуть вам на спомин.

Вона роздивилась пір’їни й сказала:

- Вони то зелені. То золотисті, залежно від того, як їх тримати проти сонця. Спасибі, я візьму, якщо вам так хочеться їх мені подарувати.

- Так, я хочу вам їх подарувати,- сказав я.

Вона сховала пір’їни.

Трохи згодом лікар віддав мені коробочку й подякував. Він підвівся й спитав, чи не пора вже нам збиратися додому.

Я сказав:

- О, ради Бога! В мене вдома лишився пес; бачте, я маю пса, він мені товариш: лежить і думає про мене, а коли я повернусь, стане передніми лапами на підвіконня,- так він мене привітає. День видався надзвичайно гарний, він скоро згасне, пливімо ж додому. Я вдячний вам усім.

Я чекав оддалік, щоб побачити, який човен вибере Едварда і самому сісти в другий. Та раптом вона мене покликала. Я здивовано глянув на неї, її лице паленіло. Вона підійшла до мене, дала руку й лагідно мовила:

- Дякую за пір’їни… Слухайте, ми ж пливемо в одному човні?

- Як хочте,- відповів я.

Ми сіли в човен; вона зайняла місце на лавці поруч зі мною, торкаючись до мене своїм коліном. Я дивився на неї, вона й собі зиркнула в мій бік. Мені приємно стало від самого дотику її коліна, я відчув себе винагородженим за цей нещасливий день, і до мене верталась моя радість, та Едварда ні з того ні з сього змінила позу, повернулась до мене спиною й завела балачку з лікарем, що був за стернового. Чверть години мене для неї не існувало. Тоді я встругнув таке, за що каюсь і чого досі не забув. У неї з ноги спав черевик, я його підхопив і пожбурив далеко у воду - чи на радощах від її близькості, чи з потреби привернути до себе увагу й нагадати їй, що я тут,- сам не знаю. Все сталося блискавично, і я нічого такого не думав, просто щось найшло. Дами зчинили крик. Я сам ніби остовпів через свій вибрик, та нічого не вдієш. Що зроблено, то зроблено. Лікар кинувся мені допомагати й закричав:

- Веслуйте ж!

Човен підплив до черевика, і саме тієї