Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

6 Розділ.

Аріель.
Затяжна тиша повисла між нами. У моїй голові було стільки запитань, але чи взагалі був який-сенс ставити їх Лео? Очевидно, що він грав зі мною у одну із своїх хворих ігор, але з якою ціллю? Здавалося, окрім тих зухвалих натяків, він ще не зробив нічого загрозливого. Так, він сипав погрозами, але, як з’ясувалося, це було його звичним стилем спілкування — агресивним і владним, ніби нічого не ставало між ним і його бажанням.

— Тобі варто зʼїсти і салат. У тебе, здається, проблеми з харчуванням, - його голос несподівано порушив тишу, насичений зверхністю. — Як ти збираєшся допомагати іншим вирішувати їхні проблеми, якщо сама не здатна подбати про себе? - Він підніс до рота склянку води, дивлячись на мене так, ніби бачив наскрізь.

— Я лише на другому курсі. Не переймайся, я ще не беруся за терапію, тому нікому не нашкоджу, - відповіла я, намагаючись виглядати незворушною, хоча серце несамовито калатало.

— Мене не цікавлять інші, - його погляд прикував мене до місця, у ньому світилося щось більше, ніж просте зацікавлення.

Тобто, я хвилюю? Вау, чому це знову змусило щось стиснутись внизу мого живота? Я не розуміла ні його мотивів, ні реакції мого тіла на нього. Це сигнал про те, що мені варто бігти від Лео якнайдалі?

— Хм, думаю, нам варто тебе трішки відволікти від нової інформації, - злегка усміхнувшись, промовив сіроокий, — Зіграймо в гру.

— В гру? - здивування підняло мене на поверхню думок. Мені пощастило, що голос не тремтів.

— Правда або дія, Янголе, - вимовив він із чіткістю і впевненістю, що змусили мене затамувати подих. Це жарт? Звісно, я грала в цю гру, але тоді це були просто дитячі забавки, але зараз все інакше, я не знаю, чого можна очікувати від Лео.
— Сміливіше, - його очі сяяли, як у хижака, що приманив свою жертву. Йому легко було говорити про сміливість, а ось мені залишалося лише зібрати всі крихти відваги.

Лео.
Арі досі виглядала розгубленою, ніби не могла вирішити, тікати їй чи залишитися. Я й гадки не мав, що настільки захочу проводити з нею час, але якимось чином вона так глибоко проникла в мої думки, і тепер я не міг провести хоча б годину часу, щоб не думати про те, де моє кошенятко.

— Правда, - відповіла вона, трохи нервово, але рішуче. Я й не очікував нічого іншого.

— Як часто у тебе трапляються такі нервові зриви, як сьогодні? - моїм питанням промайнуло легке занепокоєння. У записах її психолога про це не було згадок, і мене непокоїла ця невідомість.

Арі голосно ковтнула, зібралася з думками. Вона ж не чекала, що я ставитиму легкі запитання, чи не так? Але тепер шляху назад немає, мила.

— Відповідай або отримаєш покарання, - сказав я, навмисно наголошуючи на останньому слові. Від цієї думки в мені знову спалахнув той знайомий жар, який я ледве стримував.

— Рідко, - зізналася вона, опускаючи голову. — Таке не траплялося вже дуже давно.

Її щось явно бентежило, це було очевидно. Але я мав підозру, що це була не тільки моя присутність. Арі зірвалася саме після повідомлення від своєї матері — і це навело мене на думку, що там криється ключ до її реакції. Чорт забирай, якщо Девід хоч на крихту причетний до того, що з нею сталося, я його зітру з лиця землі. Вона належить мені.

— Тепер твоя черга запитувати, Янголе, - м’яко нагадав їй.

— Правда чи дія? - запитала вона, ніби змирившись із ситуацією, але в її очах ще жевріли іскри бунту.

— Правда, - мені було цікаво, що вона запитає, хоч я вже і здогадувався.

— Коли ти залишиш мене в спокої?

— Ніколи, - бляха, це була абсолютна правда. Спочатку я планував просто використати її, нічого більше, але тепер... тепер відпустити її було неможливо.

Вона опустила голову на руки й знову шумно вдихнула. Це був її спосіб тримати себе під контролем? Її так це все лякало?

— Тебе так лякає бути зі мною? - несподівано навіть для самого себе, я відчув якусь вразливість у власному голосі.

— Бути з тобою? У мене є хлопець, - я стиснув щелепи. Цей ідіот вже незабаром буде закопаний під землю.

— Я набагато кращий варіант, повір мені.

— Алекс чудовий, - вона спробувала захищати його. Справді, вона хоче рити йому ще глибшу могилу?

— Настільки чудовий, що за пів дня жодного разу не поцікавився, як ти? Він довбаний ідіот, - злість у мені вирувала, як полум’я.

— Досить! Це тебе ніяк не обходить! Навіть якщо ми залишимось останніми людьми на цій планеті, я б не глянула навіть на тебе! - її слова різали, як лезо, але в очах я бачив відчай, змішаний із гнівом.

Вона піднялася зі столу й рішуче попрямувала до виходу. Я, не думаючи, кинувся слідом. Догнав її майже біля дверей і схопив за лікоть, змушуючи зупинитися.

— Ти справді думаєш, що можеш так просто піти? - запитав я, нахиляючись до неї. Вона спробувала вирватися, але я міцніше схопив її за руку, відчуваючи, як напруга між нами наростає. Її очі палали обуренням, але я чув, як прискорено билося її серце.

— Відпусти, Лео, - прошепотіла вона, не витримавши мого погляду.

— Ні, - мої пальці стиснулися ще сильніше. — Ти можеш говорити все, що завгодно, але ми обидва знаємо, що ти не хочеш, щоб я відпускав.

Аріель.

Мої думки збилися в хаотичний вихор. Що він намагається зробити? Звідки взялась ця його хвороблива зацикленість на мені, наче ми знайомі вже вічність, коли насправді - лише кілька днів? А ще більше мене лякало те, як його присутність змушувала щось перевертатись всередині мене. Напевно, це просто відлуння всього, що відбувається у моєму житті, і він лише випадковий гість у цьому хаосі, який виявився поруч у невідповідний момент.

— Ти хворий, Лео. Все, чого я хочу насправді - це просто повернутися додому, - я вирвала ці слова, сподіваючись, що цього буде достатньо, щоб він відпустив мене.

Його погляд затуманився, а одна рука повільно опустилась на мою шию, зупиняючись там, де пульс відбивався під тонкою шкірою. Я помітила, що він робить так кожного разу, ніби прагне відчути, що я жива, що я поруч. Раніше такі дотики лякали мене, але тепер я навіть не здригнулася - навпаки, всередині виникло щось схоже на спокій, хоча на поверхні вирував буревій.